Від 17 по 30 липня в Україні відбуваються міжнародні військові навчання “Три мечі 2021”, в яких беруть участь військові з України, Польщі, Литви та Сполучених Штатів.
Тренування проходять в Україні на полігоні “Яворів” із залученням національних контингентів LITPOLUKRBRIG з головним штабом в Любліні.
Ключовим тут є те, що всі учасники, окрім України, є членами НАТО.
Ця подія показує кілька речей:
- Можна вже зараз, не маючи ПДЧ, переходити на стандарти НАТО, тренуючись з тими союзниками України, які усвідомлюють загрозу від РФ.
- Незважаючи на те, що Україна не є державою-учасницею альянсу, вона допускається до навчань згідно з його стандартами.
- Поки що, навіть якщо Україні нададуть план щодо участі, то процедура вступу до НАТО неодмінно зіткнеться з лобізмом росіян. Варто пам’ятати, що всі рішення в альянсі приймаються одноголосно.
Це ще раз доводить, що ані закріплення курсу на НАТО і ЄС в конституції, ані вимоги надання плану щодо членства не впливають на фінальний етап прийому.
Перше можна визначити як популізм минулої влади, а друге як продовження політики попередників.
Порошенко робив основну ставку в зовнішній політиці на Німеччину і Францію, які вже розпочали процес перезавантаження відносин з РФ.
На Зеленського, вочевидь, поки що діє тиск суспільства, пов’язаний із спротивом прийняттю формули Штайнмаєра.
Попри абсурдні заяви Арестовича про можливий розворот України на Схід, певна різновекторність української зовнішньої політики все ж простежується.
Тут можна відзначити участь України в польсько-американській газовій угоді, створення Кримської платформи, Люблінський трикутник і нещодавнє підписання декларації з Грузією та Молдовою у Батумі.
Тобто якщо Зеленський і його команда бажають, то вони можуть досягати реальних результатів, а не перетворювати політику на випуск 95-го кварталу.
На даний момент, якщо влада дійсно бажає зробити реальні кроки в напрямку євроатлантичної інтеграції, то їй слід сфокусуватися саме на таких навчаннях, як “Три мечі 2021”, в яких Україна взаємодіє із своїми природними союзниками.
Беручи участь у військових навчаннях під егідою альянсу, переговорна позиція Києва стане міцнішою.
Після цього вже можна буде розпочати переговори про ширшу участь українських військових в операціях НАТО.
Від успіху або неуспіху участі України вже залежить і її переговорна позиція.
Зрештою, якщо попри неучасть в НАТО стратегічна роль і досвід України відіграватимуть важливу роль в його заходах, то цілком ймовірно, що у більш впливових країн-членів з’явиться мотивація переконувати інших учасників голосувати за членство України.
В НАТО повинні побачити, що українці туди хочуть не як жертви Росії, а передусім повноправні партнери, яким є що запропонувати.
