Тягар поляризації
Політична культура українського суспільства, на жаль, продовжує залишатися на рівні чорно-білого мислення на зразок “Якщо не за Порошенка, то за Зеленського”.
Таке сприйняття свідчить про нездатність людей мислити поза медійними наративами, які вкладаються у їх голови з контрольованих олігархами чи політичними кланами каналів.
За останніх кілька років ті, хто аналізував основні “меседжі” ЗМІ, могли побачити, як поступово змінювалася риторика попередньої влади з «хто проти мирного плану, той агент Кремля» і «Блокада окупованих територій добровольцями – це спецоперація РФ по їх переходу під контроль Кремля» на «Армія, Мова, Віра» і «Або Порошенко, або Путін».
Основне гасло кампанії Порошенка було би правильним, якби звучало у 2014-му році, коли патріотичний запал і мобілізація суспільства були на найвищому рівні, а не тоді, коли за мовчазною згодою тодішньої влади Медведчук скупив половину медіапростору України і почав проповідувати втому від війни, стратегічне партнерство з РФ і особливий статус Донбасу.
Пропаганда РФ завжди буде скерована проти будь-якого президента і Зеленський, чия прихильність до російських мирних ініціатив є очевидною, тут не є виключенням.
Кожен його прокол у реалізації кремлівських ініціатив буде подаватися Соловйовим і Скабєєвою з Кісельовим не інакше, як слабкість перед вуличним шантажем правих, опозицією, або ж США.
Тільки це не означає, що вся негативна критика проти попередньої влади є вимислом Ольгіно і Луб’янки. Будь-яка пропаганда повинна містити частину правди, щоб на її фоні брехня не була настільки очевидною.
Важко однозначно відповісти, чому Медведчук має статус недоторканого під час каденцій обох президентів, але однозначно можна сказати, що його повернення в українську політику розпочалося в той період, який штаб партії ЄС і його боти визначають як «золотий вік української дипломатії».
Безперечно, Порошенко кращий і досвідченіший за Зеленського політик і він, однозначно, краще впорався би з існуючою політичною кризою.
Тим не менш, його очевидні переваги над Зеленським не означають, що його заборонено критикувати за ті свідомі чи несвідомі помилки, наслідки яких ми пожинаємо до сьогодні.
Останнім часом у ЗМІ обговорюється тема локдауну, а також ймовірної зустрічі у Нормандському форматі Володимира Зеленського з Путіним 24 грудня 2020 року.
Окрім обміну полоненими, ймовірно, буде піднята тема виборів на Донбасі, котрі попередньо планують провести у березні 2021 року.
Якщо згадувати візит Зеленського в Париж, який супроводжувався протестами як в Києві, так і Франції, то можна точно стверджувати, що вуличний шантаж дав необхідний ефект і слуги народу не ризикнули втілити формулу Штайнмаєра до кінця.
Ймовірно, задля уникнення вуличного тиску, «інтелектуальний локдаун» слуг планується саме напередодні обговорюваної зустрічі Нормандської четвірки.
Нормандський формат і конфлікти інтересів
Варто, однак, звернути увагу на інші речі, які відбулися в міжнародній політиці в контексті врегулювання ситуації на Донбасі. Перш, ніж почати аналіз конкретних епізодів, необхідно на хвилину повернутися до лютого 2020 року. Подія, котра тоді відбулась, є підтвердженням того, що Захід націлений на те, щоб повернути РФ у політику ЄС, попри всі порушення міжнародного права.
Про це заявив президент Мюнхенської конференції (тієї, де прозвучала сумнозвісна промова Путіна) Вольфганг Ішингер, наголосивши, що Росії треба дати шанс, попри Україну.
“Навіть якщо ми маємо визнати, що Росія пішла геть від Європи, навіть попри її дії в Сирії, Грузії та Україні… це все одно наше зобов’язання тримати двері відкритими, давати шанс. Це – наше надбання 1990 року (після падіння Берлінської стіни)”, – зазначив Ішингер
Ця заява звучала на фоні всіх існуючих диспутів і санкцій проти Північного Потоку 2, який країни Центрально-Східної Європи визначили як загрозу для енергетичної безпеки ЄС. Попри те, що США наклали санкції на фірми, задіяні у будівництві російського газопроводу, Німеччина не відмовилася від його прокладання.
Наступними етапами, які свідчать про те, що Нормандський формат є глухим кутом в контексті вирішення конфлікту на Донбасі, є не лише згаданий вище газопровід, але й такі речі, як заклики колишнього канцлера ФРН Герхарда Шредера зняти з РФ всі санкції.
Незважаючи на те, що Німеччина є тією країною Європейського Союзу, котра може реально вплинути на поведінку Росії, з Берліну продовжують звучати загрозливі для безпеки України пропозиції.
Йдучи в хронологічному порядку, варто звернути увагу на факти, котрі свідчать про явний конфлікт інтересів Німеччини в контексті її участі у врегулюванні кризи в Україні:
- Газопровід Nord Stream 2
- Формула Штайнмаєра
- Заява президента Мюнхенської конференції щодо того, що треба дати шанс РФ
- Попередження голови Мюнхенської конференції, щоб Україна навіть не думала розглядати силовий варіант повернення Донбасу, як це зробив Азербайджан з Карабахом
Вольфганг Ішингер, як один з провідних фахівців з питань безпеки у світі, наголошує на тому, що Україна повинна зробити акцент на економічному розвитку і таким чином повернути втрачені території, а військовий шлях приведе до катастрофи.
Йдеться не про те, що Німеччина проросійська.
Берлін лише відіграє роль посередника у переговорах з РФ, але німці і французи не зобов’язані бути адвокатами України, так як дбають виключно про свої національні інтереси.
Євросоюз і аспірації до безпекової незалежності від Вашингтону
Одним з ключових інтересів Берліна є як здобуття гегемонії на європейському ринку енергоресурсів, так і незалежність від США в контексті створення альтернативного до НАТО договору про колективну безпеку.
Мається на увазі створення Європейської Армії, яку запропонував президент Франції Емануель Макрон.
Звичайно ж, в цьому контексті Німеччина і Франція не сприймають РФ через призму нової Холодної війни, а передусім як стратегічного партнера.
Як Макрон, так і Меркель з Ішингером прекрасно знають про воєнні злочини російських військ в Чечні, Грузії, Україні і Сирії, тим не менш продовжують дивитися на Росію не як на державу-спонсора тероризму, а як на великий ринок збуту.
Окремої уваги вартує запропонований на Мюнхенській конференції план закінчення війни в Україні, в якому традиційно делікатно оминули питання Криму, зате прописали зняття санкцій з РФ і відновлення економічних відносин між Києвом і Москвою.
Вишенькою на торті цієї «Мюнхенської змови» ХХІ століття був всеукраїнський діалог щодо нової ідентичності України, яка має враховувати погляди всіх сусідів, включаючи Росію.
Інтермаріум і грузинський хід конем
Все вищезгадане вкотре доводить, що країни Нормандської четвірки a priori діятимуть за стандартною схемою, де Україна залишиться за бортом, а Росія у виграші. На кожному саміті відбуваються не мирні переговори, а торги, в яких німці і французи намагаються вибити кращі умови майбутньої співпраці з РФ.
Аналогічно виглядало врегулювання ситуації у Грузії, яку за посередництвом Франції «примусили до миру» і саме грузинською мирною стежкою країни Нормандської Четвірки сьогодні хочуть провести Україну.
Суть в тому, що в 2008 зелені чоловічки не зрівняли Тбілісі із землею не тому що Захід зупинив їх за допомогою сили своїх прогресивних поглядів і норм, а тому що лідери 5 європейських держав, які знають, що таке «русский мир» на власній шкурі, прибули в той день до грузинської столиці, фактично виступивши живим щитом.
Навіть схиблений чекіст Путін, який тоді тримав руку у дупі своєї ляльки Медведєва, усвідомлював, що Захід йому не подарує вбивство чи замах на життя лідерів України, Польщі,Литви, Латвії та Естонії.
Це той епізод української політики, значення якого,на жаль, недооцінили як вітчизняні, так і закордонні фахівці.
Колишні жертви Москви стали плечем до плеча і сказали Росії:
«Якщо ви хочете сьогодні вбивати грузинів, то доведеться мати справу з нами всіма»
Це була не глибока стурбованість євробюрократів, а прямий виклик РФ і прийняття сторони Грузії не декларативними заявами, а живою присутністю в епіцентрі подій.
Коли одні стверджують, що «Мінську немає альтернативи», а інші про «мир в очах Путіна» і необхідність припинити стріляти, то необхідно завжди ментально повертатися до того чину, який мав місце в серпні 2008 року в Тбілісі.
Захід кричить про готовність захищати свої цінності і демократію, але як тільки заходить мова про розмір суми, тоді у всіх цінностей різко з’являється оптова і роздрібна ціна.
Так, декларативність важливості прав людини і недопустимості територіального ревізіонізму зберігається на словах.
Це й же підхід проявляється у вербально-паперовому засудженні воєнних злочинів, скоєних РФ.
Дещо по-іншому Європа веде себе на Близькому Сході, але це є лише продовженням політики сміливості перед слабкими диктатурами.
«Всі рівні, але є рівніші за інших» і «Business as usual» – це головні політичні кредо сучасного демократичного світу.
Хімічна зброя у боротьбі з опозицією як особливий привілей європейської політики Кремля
Дуже цікаво спостерігати, як сили коаліції засуджують хімічну атаку Асада в Сирії, бомбардуючи ракетами позиції його армії. Тим не менш, ще зовсім недавно вони вдавали, що нічого не відбувається, коли російські спецслужби отруїли полонієм – 210 Олександра Литвиненка, який розкрив світу правду про кремлівські теракти з підривом житлових будинків.
Пізніше цивілізований світ дивиться крізь пальці на спробу отруєння новачком сім’ї Скрипалів, а далі чеські спецслужби запобігають спробі отруєння кількох своїх політиків.
Останнє мало стати актом помсти за пам’ятник Армії Власова в Празі і демонтаж пам’ятника маршала Конєва.
Тим не менш, на цьому детектив із хімічною зброєю не закінчився, а знайшов своє логічне продовження вже в отруєнні російського опозиціонера Олексія Навального. Останнє призвело до міжнародного скандалу і нових санкцій проти російських політиків і функціонерів спецслужб.
Незважаючи на цей плювок в обличчя всьому Заходу і Німеччині зокрема, всі дружно обурилися такою поведінкою Путіна і оголосили, що продовження Північного Потоку 2 буде відновлене вже у грудні 2020 року.
Це попри те, що саме Німеччина прийняла Навального на лікування у клініці “Шаріте”.
Тобто не минуло й півроку від ще одного застосування хімічної зброї Кремлем, як Меркель знову закриває очі на поведінку Путіна і Німеччина готується до подальшого прокладання трубопроводу.
Одночасно французьке МЗС наголошує, що Берлін і Париж продовжують докладати всіх зусиль до включення формули Штайнмаєра в українське законодавство.
Кремль зриває з себе маску і російський шах
Росія випробовує Захід своєю нахабною поведінкою, дозволяючи собі чим далі, тим більш зухвалі кроки на міжнародній арені. Кілька днів тому кремлівські ЗМІ намагалися використати «формулу Арріа», щоб створити інформаційну ілюзію легітимізації бойовиків ЛДНР Радою Безпеки ООН. Мало хто, реагуючи на цю новину, звернув увагу, що її ретранслювали виключно сепаратистські з російськими ЗМІ і основні результати по цьому видавала пошукова система Яндекс.
Жодні авторитетні видання, включаючи офіційні інформаційні ресурси ООН, не згадали про цю подію.
Одночасно, в ході псевдозасідання радбезу ООН з терористами, російський постпред Василь Небендзя допустив обмовку по Фрейду, сказавши, що в Україні не громадянська війна, а політичний конфлікт між РФ та Україною.
Не варто,однак, тішити себе марними ілюзіями, так як така заява російського представника в ООН може бути вступом до цілком ймовірного придністровського сценарію для України.
Якщо зважати на той факт, що новий член ТКГ Олексій Арестович заявив, що в кулуарах обговорюється тема введення миротворців ООН на Донбас, а терорист Ігор «Стрелков» Гіркін визнав, що терористи ЛДНР служать лише димовою завісою для російської армії, то варто принаймні розглянути версію, що Росія себе визнає стороною конфлікту, щоб здобути дипломатичну перевагу і покращити свою переговорну позицію.
Присутність російських військ в Україні – це секрет Полішинеля, тож навряд чи щось суттєво зміниться від визнання або невизнання Москви.
Якщо дивитися на досвід Придністров’я, то мирний процес традиційно супроводжувався відведенням військ та важкого озброєння і підписанням мирних угод.
Наступним етапом було введення миротворців Республіки Молдова, Росії і миротворчого контингенту невизнаної Придністровської Молдавської Республіки.
Якщо постпред РФ в ООН говорить про Росію як сторону конфлікту на Донбасі, а не як про посередника між Україною і ЛДНР, то варто задуматися над тим, чи не спробує Кремль знову представити війну на Донбасі як гуманітарну інтервенцію, а свої дії як спробу припинити порушення прав російського населення в Україні.
Не виключено, що намагання легітимізувати бойовиків через участь в поки що неформальному засіданні є спробою Путіна виторгувати не лише введення російського миротворчого контингенту, але й утворення такого ж контингенту із силових структур терористів.
Якщо все рухається саме у такому напрямку, тоді логічним наслідком Нормандського формату буде оголошення Криму спірною територією між Україною та РФ і федералізація української політичної системи.
Як наслідок,Україна отримає Донбас без Криму за зразком Дейтонських угод, які зберегли Боснію і Герцеговину цілісною, але унеможливили будь-яку її політичну самостійність без голосів боснійських сербів і хорватів.
Утримання Донбасу чи його включення до складу РФ будуть завеликим навантаженням на федеральний бюджет.
Повернення квазі-республік Україні і російська паспортизація дозволять впливати на Україну періодичною ескалацією бойових дій, закликами в ООН захистити російських громадян України і тиском на рівні внутрішньої політики.
Останнє стане можливим, якщо формулу Штайнмаєра і особливий статус Донбасу закріплять в українській конституції.
Це саме той мир, який постійно обіцяє Володимир Зеленський, але деталі якого він поки що не готовий розкрити. Зрештою від початку своєї каденції він і не озвучував, як саме закінчить війну.
Тільки Зеленський одного дня піде на президентську пенсію з державною охороною, а українці будуть змушені жити з його політичним спадком.
Владислав Ковальчук – аналітик і член редколегії Intermarium Support Group
