21 червня міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров заявив, що Росія під час найближчих контактів із Туреччиною обговорить питання військової співпраці Анкари і Києва.
Як відомо, президент Туреччини постійно заявляє про підтримку територіальної цілісності України. Це підтверджується і діями зі сторони Анкари: Туреччина погодилася продати Україні ударні безпілотники власного виробництва Bayraktar TB2.
Саме це обурило Росію, призвело до закликів з боку Лаврова «не підтримувати мілітаристські настрої» та сприяло тому, що Москва збирається обговорити з Анкарою її співпрацю з Києвом.
Проте, такі гучні заяви та дії не відкидають факту наявності співпраці Туреччини з Росією. В жовтні 2019 року Росія завершила поставку Туреччині зенітно-ракетних комплексів С-400. Угода викликала обурення Вашингтону. Звичайні погрози санкціями мало вплинули на Ердогана і США виключили Анкару зі своєї програми поставок F-35, а також відмовилися продавати їй ЗРК Patriot.
Та чи дійсно Росія наважиться на серйозні кроки щодо Туреччини в зв’язку зі співпрацею з Києвом?
По-перше, варто звернути увагу на те, що Україна – не єдина точка напруги між Анкарою й Москвою. Війна в Лівії, конфлікт на півночі Сирії, вірмено-азербайджанський конфлікт в регіоні Нагірний Карабах – ті ситуації, де позиції Анкари й Москви різняться.
Читайте також: Геополітична суб’єктність Туреччини: “emerging power” чи повноцінний регіональний лідер?
Нещодавно в сирійській провінції Ідліб відбулося загострення регіонального конфлікту: спочатку пролунали російські авіаудари, відразу за ними почала працювати артилерія військ режиму Асада, у відповідь запрацювала артилерія і опозиційних сил. Також відкривала вогонь і артилерія Туреччини.
Крім того, доки Путін на саміті в Женеві намагався встановити якісь «червоні лінії» щодо членства України в НАТО, його очікувала інша новина: 15-16 червня в Реджеп Тайїп Ердоган Азербайджані разом зі своїм колегою Ільхамом Алієвим підписали стратегічний документ – «спільну декларацію про союзні дії». Отже, відбулося юридичне закріплення союзу, що дає Анкарі надзвичайно широкі можливості для впливу на весь Кавказ, а також вихід в Центральну Азію.
Згодом від Ердогана з’явилася інформація, що відповідно до нового договору Туреччина може розмістити воєнні бази в Азербайджані.
По-друге, Москва вже давно знаходиться в тісній залежності від Анкари. Газові контракти та інфраструктурні проекти на території Туреччини, зокрема «Турецький потік», продаж вуглеводнів а також взаємна торгівля військовою технікою – все це вже давно є невід’ємною складовою економіки та регіональної політики Москви.
Ердоган сміливо ставить свої умови Росії та не боїться негативної реакції. Приклад цьому – заява президента Управління оборонної промисловості Ісмаїла Деміра.
По його словам, Анкара кпридбає у Москви другий комплект С-400 тільки при умові передачі технологій. При цьому Туреччина збереже повну незалежність власного ВПК.
І третій пункт – прагнення Туреччини до політичної гегемонії в регіоні.
Турки успішно реалізують політику співпраці з Азербайджаном, відому як «один народ, дві країни».
В 2019 році було підписано низку договорів, зокрема взаємовигідна морська угода з Лівією. Окремої уваги заслуговує політика неоосманізму, яка допомагає поширювати вплив Туреччини як на ісламський світ, так і на Захід.
Отож, не зважаючи на гучні заяви Лаврова про «серйозні розмови» Москви з Анкарою щодо підтримки України, насправді не варто очікувати серйозних глобальних змін чи кардинальних рішень.
Як показує практика, ні Росія, ні Туреччина не бажають загострювати ні один з існуючих між ними конфліктів та втрачати серйозного партнера в багатьох галузях.
