Ідея пам’ятника «Братерство по зброї» 1920 року є прикладом позитивної політики пам’яті
У Варшаві у 2012 році на основі суперечки про історичну політику, викликаної дискусією про місце так званого Пам’ятника Чотирьом Сплячим у громадському просторі Варшави, патріотичні кола виступили з ініціативою встановлення пам’ятника Братство Зброї 1920 року, вшановуючи польських, українських, білоруських, американських, французьких та інших, які разом боролися проти більшовицьких армій, що загрожували існуванню народів Центральної та Східної Європи.
Історичний погляд
З 1919 року між Українська народна республіка і більшовицькими арміями, які намагалися окупувати Україну, точилися запеклі бої. У багатьох місцях більшовики також намагалися атакувати Військо Польське.
Того ж року відбулася війна за кордон між Польщею та Західноукраїнською Народною Республікою, дуже спустошливий конфлікт, який розпорошив і послабив польські та українські сили.
Швидко виявилося, що Кремлю ця війна була вигідна і вдалося майже повністю знищити армію Українську Народну Республіку та окупувати значну частину України. Було зрозуміло, що наступ Червоної армії на Польщу був лише питанням часу. Політики з Польщі, України, Білорусі, Латвії, Естонії та Фінляндії розуміли, що вони мають об’єднати зусилля, щоб захистити свої молоді країни від експансіонізму Росії – сьогодні вже червоної.
У грудні 1919 р. уряд Республіки Польщі підписав угоду про військову співпрацю з Латвією, результатом якої в січні 1920 р. стали спільні військові дії, які мали відтіснити більшовиків від Даугавпілса. Увесь 1920 рік став періодом формування міждержавного співробітництва молодих держав, що виникли на руїнах Австро-Угорщини, Німецької імперії та царської Росії. 23 лютого 1920 р. представники Польщі та Білоруської Народної Республіки підписали в Ризі угоду, що мала характер військової конвенції, яка зобов’язувала Військо Польське та Білоруську Армію Крайову спільно боротися проти більшовиків. 24 квітня 1920 р. було підписано військову конвенцію між Республікою Польщі та Українською Народною Республікою. 25 квітня розпочався наступ союзних армій, які мали звільнити окуповані більшовиками території Білорусії та України. 8 травня 1920 року польсько-українські війська відбили Київ у більшовиків.
Добровольці – американські льотчики, організовані в 7-му ескадрилью імені Тадеуша Костюшко – вони жертовно боролися проти більшовиків, підтримуючи боротьбу союзних армій. Франція надіслала військових радників, які підтримували роботу штабу Війська Польського. Хоча союзники Кремля намагалися перекрити будь-яку підтримку з боку інших країн, угорцям, англійцям і французам вдалося доставити зброю та боєприпаси на польські території. У вересні 1920 р. росіяни приєдналися до коаліції, визнавши повноваження Російського політичного комітету.
Вдячні мешканці Варшави ще до війни хотіли вшанувати героїв війни 1920 року спорудженням пам’ятника у варшавському районі Прага. Воно мало представляти о. Скорупка та символізувати тих, хто загинув, захищаючи столицю від Червоної армії. У 1939 році проект не вдалося завершити, оскільки Німеччина напала на Польщу. Після війни комуністи підступно використали це місце і з метою перекручування історії встановили на довоєнному постаменті пам’ятник Червоноармійському братству та Війську Польському.
Через будівництво метро пам’ятник зник із ландшафту Варшави. Обурливим був той факт, що деякі варшавські радники нещодавно хотіли відновити його в громадському просторі міста. Ви бачите, наскільки стійкі міфи комуністичної історіософії. Безпосереднім наслідком захоплення Кремлем територій України та Білорусі стало вбивство мільйонів українців, сотень тисяч білорусів і поляків. Мільйони східноєвропейців були позбавлені свого майна, піддані репресіям і депортовані до Сибіру та Казахстану, де багато хто загинув або ніколи не повернувся до країни.
Суспільства зазнали величезних людських втрат, матеріальних збитків і втратили багато культурних цінностей. Сталін і підлеглий йому НКВД придушували незалежницькі прагнення народів Центрально-Східної Європи. Сталін добре знав, як використовувати національну символіку, як маніпулювати емоціями та як камуфлювати справжні цілі своєї політики. Тому досі можна почути про «визвольну» Червону Армію.
Політика пам’яті на службі співпраці між націями Міжмор’я
Гадаю, більшість із нас погоджується, що моральний обов’язок народів Центральної та Східної Європи, представники яких зіткнулися з експансіонізмом Кремля, полягає в тому, щоб пам’ятати тих, хто боровся і загинув не лише за свою свободу, а й за свободу інших.
Польща та її столиця були не самотні перед лицем загрози з боку наближення Червоної армії в 1920 році. Хто, як не ми, вдячні варшав’яни, маємо пам’ятати цих забутих героїв? Пам’ятник Братерству по зброї 1920 р. пропонувалося спорудити на постаменті, призначеному для о. Скорупка, та він був ганебно привласнений колабораціоністською комуністичною владою. Проте пам’ятник священику-герою вже стоїть у варшавському районі Прага.
Настав час вшанувати наших союзників там, біля православної церкви, на місці, як свідчать записи, зосередження і маршу польсько-українських військ і встановити пам’ятник на згадку про їхню допомогу в боротьбі з більшовизмом у 1920 року. З причин великої поляризації польської політичної сцени, у Варшаві так і не вдалося реалізувати цю ідею.
Пам’ятники братерству по зброї 1920 року в Києві, Ризі та Мінську – позитивний приклад спільної політики пам’яті
Мрію, щоб на цих епізодах, які нас об’єднали, ми будували свою історичну пам’ять.
Я хотів би дожити до тих часів, коли в Києві, Ризі та Мінську будуть встановлені такі пам’ятники, як той, що спроектований у Варшаві. Зараз Мінськ все ще перебуває під фактичною окупацією Кремля, але це можливо в Києві та Ризі. Можливо, приклад жителів Києва та Риги спонукне варшавську владу задуматися.
Пам’ятник Братерству по зброї 1920 року можна було би встановити в Києві як пам’ять про українських, польських, білоруських, американських і французьких солдатів, які ризикували і жертвували кров’ю, намагаючись захистити Київ, Мінськ, Ригу чи Варшаву від експансіонізму Кремля.
Підсумки
Зараз триває 2024 рік, а політика Кремля не змінилася. Знову гинуть люди, знову треба захищати рідні землі.
Кремль напав на Республіку Ічкерія, Грузію, а тепер і Україну. Історія свідчить, що агресор не зупиниться. Знову актуальним є питання співпраці між загроженимими народами Центрально-Східної Європи.
Не забуваймо про наших спільних героїв, які під спільними прапорами вели нерівний бій з кремлівськими військами. Згода будує, незгода руйнує. Наперекір російським політикам, давайте покажемо, що нас не розділять і ми можемо співпрацювати.
Автор: Маріуш Патей
Переклала: Даніела Ленів
