Антифашизм як наратив російської пропаганди
Антифашистський наратив домінував у російській пропаганді з моменту анексії Криму і протягом всіх 7-ми років, які триває війна на Донбасі. Спочатку від нацистів і бандерівців рятували Крим, а потім антифашистська риторика стала центральною у пропаганді ЛДНР.
До таких належить як розкручений культ Сталіна і так званої Великої Вітчизняної Війни, як і всюдисущі пропагандистські кліше «хунта», «каратели» чи «одесская Хатынь». Останнім позначали загибель сепаратистів під час пожежі в будинку профспілок в Одесі, які за мовчазної згоди і бездіяльності поліції намагалися створити умови для окупації міста.
Такий пропагандистський підхід обраний невипадково, основною причиною такого вибору є сильні ментальні асоціації зі словами «фашист», вкорінені ще за часів Радянського Союзу. Як відомо, попереднє покоління українців виховувалося в дусі радянського патріотизму, який будувався і продовжує будуватися на культі особи Сталіна як великого архітектора перемоги над коричневою чумою.
Звичайно ж 1939-1945, як справжня дата початку Другої світової війни тактовно оминається на користь 1941-1945 років, щоб приховати невигідні історичні факти
Відповідно, середньостатистичні росіяни і українці, які ніколи не знали іншої версії історії, продовжують підсвідомо сприймати ще радянські історичні міфи. Якщо до цього додати звичку вірити всьому, що скажуть по телевізору, то результати не забаряться, особливо коли одна частина населення продовжує дивитися російські канали, а інша канали Медведчука, які, по суті, нічим не відрізняються.
Якщо говорити про російську агресію, то російська інтерпретація 9-го травня і Другої світової війни небезпечна, передусім, тому що розрахована також на тих українців, які розмовляють російською мовою і від початку незалежності перебували у російському інформаційному полі.
По суті, Путін використав технологію “Rally ‘round the flag”, суть якої полягає в тому, щоб відвернути увагу суспільства на умовну зовнішню загрозу, персоніфікацією якої був «український фашизм» і «бандерівці», задля досягнення внутрішньополітичних цілей режиму.
Основна проблема в тому, що даний клич Росії подіяв і на українців в Криму і на Донбасі
Нацистські лещата – як російські пропагандисти знайшли точки дотику із західною пресою?
Під гаслами боротьби з фашизмом і нацизмом Росія очікувала організувати аншлюс Криму і використати тактику бліцкригу на Донбасі, щоб створити умови для політичної капітуляції Києва і федералізації українського політичного устрою.
Російські політтехнологи, щоправда, не врахували такого чинника, як добровольчі батальйони, котрі були сформовані в хаосі пост-революційної анархії і першими виступили проти російських військ і керованих ними терористичних угруповань ЛНР і ДНР.
Відповідно, Кремль взяв курс на дискредитацію добровольчих батальйонів як структур, котрі в значній кількості були у складі НГУ, тим не менш суттєво вирізнялись на фоні старого складу ще внутрішніх військ і поліції, до яких ніхто не мав довіри.
Найбільше російська пропаганда демонізувала саме полк «Азов», а під час останньої зустрічі у Парижі Путін навіть сказав, що не можна допустити, щоб українська армія отримала контроль над Донбасом, бо націоналісти «влаштують там другу Сребреницю».
Звичайно ж Путін мав на увазі добровольчі батальйони, а події на Донбасі представляв виключно у світлі гуманітарної інтервенції, мета котрої припинити винищення російськомовного населення.
Така заява, щонайменш цікава, адже в 2015 році Росія використала своє право вето у Раді Безпеки ООН, щоб заблокувати резолюцію Великобританії щодо міжнародного визнання подій у Сребрениці геноцидом.
Російський дискурс про нацистські батальйони, які вбивають мирне населення, активно підтримується окремими західними журналістами, які не зацікавлені у правдивому висвітленні ситуації в Україні. Представники таких ресурсів, як Buzzfeed чи журналу TIME, продовжують реплікувати російські пропагандистські міфи, одночасно розповідаючи українцям про журналістську етику і стандарти BBC.
Значний рівень необізнаності західної преси з політичними реаліями України і погляд на них виключно через призму правової держави в інтерпретації «Левіафана» Томаса Гоббса і «Два трактати про правління» Джона Лока ідеально лягає на російський меседж про Україну як неспроможну державу (failed state).
З точки зору представника західної ліберальної преси, цивільні не можуть брати до рук зброю і перебирати на себе функції поліції і армії, тим не менш він не враховує, що в умовах наскрізь корумпованої правової системи і слабкості державних інститутів держава сама звільняє нішу для радикальніших елементів суспільства.
Боротьба з правим тероризмом – подвійні стандарти і новий тренд в американській політиці
Окремою загрозою для полку «Азов» і України є прямий лобізм колишнього агента ФБР Алі Суфана в американському конгресі щодо визнання правого тероризму такою ж загрозою для світової безпеки, як ісламський фундаменталізм. Алі Суфан, будучи експертом по ісламському тероризму, намагається перенести американський досвід протидії ісламістам на Україну.
Він порівнює Україну з Афганістаном, стверджуючи, що зараз Київ притягує правих терористів точно так само, як колись притягував джихадистів Афганістан.
Окремо Суфан заявив, що в Україні тренується близько 17.000 тисяч бойовиків, які потім повертаються у США і Європу, щоб скоювати насильницькі акції і терористичні атаки.
Варто розпочати з того, що міряти Україну мірками Афганістану абсурдно хоча б тому що в Афганістані абстрактна правова держава існує виключно завдяки постійній присутності військ США і НАТО.
Значна частина території, як і у випадку України, контролюється бойовиками, котрі мають підтримку зовні. Так, однозначно, до Афганістану їхали джихадисти всіх мастей, щоб долучитися до святої війни.
Однак тут варто задати ключове запитання: до кого долучалися потенційні ісламські терористи?
Передусім до таких угруповань, як Талібан і Аль-Каїда, котрі не є регулярними військами Збройних Сил Афганістану чи будь-якої з держав, яка офіційно визнає режим Талібів.
До держав, що визнавали режим талібів легітимною владою, належать Саудівська Аравія, Пакистан і Об’єднані Арабські Емірати. Варто зазначити, що з всіма трьома країнами США співпрацюють в тому числі й у військовій сфері.
Тобто з однієї сторони Сполучені Штати забороняють надавати будь-яку допомогу полку «Азов» через нібито загрозу поширення неонацизму, але з іншої сторони не бояться співпрацювати з країнами, котрі офіційно визнавали терористичний режим легітимним.
Окремої уваги заслуговує також те, що сам Алі Суфан у звіті “Assessing the U.S.-Saudi Security and Intelligence Relationship”, датованому 2020-м роком,стверджує, що Саудівська Аравія причетна до підтримки талібів технікою і фінансами. В цьому ж звіті він стверджує, що терористи, відповідальні за вибухи на Шрі-Ланці у 2019, були причетні до фондів, що отримують фінансову допомогу від саудитів.
З цього витікає, що можна мати офіційні оборонні контракти з країною, котра, згідно з твердженнями Алі Суфана, причетна до фінансування ісламського тероризму, але одночасно відмовляти у допомозі полку, чия причетність до тероризму була спростована як експертами, так і українським МВС.
Якщо США продовжують оборонну співпрацю з саудитами, то відповідно, вважають, що доказів у вищезгадному звіті або недостатньо, або ж вони занадто слабкі.
Тоді варто задати наступне питання:
Чому тоді у випадку України відверто слабких тверджень Суфана достатньо, щоб піднімати в конгресі питання про визнання полку “Азов” терористами?
Всі добровольчі батальйони, зокрема демонізований у пресі «Азов», інтегровані у структуру МВС, відповідно діють згідно із Конституцією України і Законом України про Національну Гвардію та оборону України.
Цей аргумент вже розбиває будь-які порівняння полку «Азов» із терористичними угрупованнями, що діють на території Афганістану.
Сама Україна вже 7 років веде боротьбу зі спонсорованим Росією тероризмом, а ОЗСП НГУ «АЗОВ» знаходиться на її першій лінії.
Однією з тактик пропаганди проти полку «Азов» є свідоме ігнорування такого аспекту, як розмежування дій військовослужбовців, в яких підписаний контракт і які підпорядковуються командирам свого підрозділу та МВС і військовослужбовців-ветеранів, чий контракт закінчився і за чию діяльність ані полк, ані МВС відповідальності не несуть.
Відповідно, якщо ветеран полку «Азов» скоїв якийсь злочин чи дійсно має зв’язки з організаціями, які підпадають під критерії терористичних, то використання принципу колективної відповідальності є прямою маніпуляцією, щоб штучно створити такі критерії, але вже для ОЗСП НГУ «Азов».
У звіті “White Supremacy Extremism: the Transnational Rise of the Violent White Supremacist Movement”, підготовленому аналітичним центром Soufan Center всі звинувачення проти полку «Азов» мають характер лише загальних здогадок. Для прикладу, табори «Азовець», де ветерани займаються патріотичним вихованням дітей, називаються таборами індоктринації, де 9-річним дітям розповідають про ідеологію білої зверхності.
Звичайно ж, такі свідчення будуються на здогадках, як і розповіді про 17.000 тисяч іноземців, що пройшли підготовку, або хотіли долучитися до «Азова».
У звіті стверджується, що Україна – це полігон для підготовки нацистів, тим не менш чомусь українським правоохоронним органам не надходило жодних запитів про таку активність потенційних екстремістів на території України. Щодо приналежності до структур МВС, то у звіті Soufan Center стверджується, що вона лише теоретична.
Як вже згадувалося, Алі Суфан, який є колишнім агентом ФБР і засновником вищезгаданого аналітичного центру, є великим лобістом боротьби з правим тероризмом.
Тим не менш, у розділі вищезгаданого звіту під назвою High-profile attack case studies, борці з білою зверхністю змогли вказати аж 2 (два) випадки таких атак. Йдеться про теракт в Осло і розстріл дитячого табору на острові Утея, скоєний Андерсом Брейвіком і теракт у Новій Зеландії, скоєний Брентоном Тарантом.
Для порівняння у Європейському Союзі, згідно з даними Європолу, тільки у 2015 році було скоєно 17 релігійно мотивованих терористичних атак, в 2016 цей показник впав до 13, а у 2017 зріс до кількості 33 атаки.
Сумарна кількість загиблих за три роки 347 людей, в той час як часовий розрив між терактами Брейвіка і Таранта становить 8 років.
Щодо тероризму в Україні, то його рівень оцінюється як середній на фоні всієї Центрально-Східної Європи. Така оцінка зумовлена російською агресією, а не розгулом якихось українських ультраправих терористичних організацій.
Такі дані подали Institute for Economics & Peace і американський дослідницький центр National Consortium for the study of terrorism and responses to terrorism при Університеті Меріленду в США.
Згідно з даними звіту Global Terrorism Index 2017, між 2014 і 2016 роком на території України було скоєно 234 терористичні атаки із загальною кількістю загиблих 777 осіб.
Принципова різниця в тому, що відповідальність за теракти і ці жертви несе Донецька Народна Республіка, а не міфічні білі екстремісти, які нібито пройшли підготовку в Україні.
Якось дивно, що Soufan Center намагається знайти терористів серед українських добровольців, а в підтвердження своїх даних подає інформацію, яку з великою натяжкою можна назвати доказами.
Про риторичну вартість звіту, як і обізнаність з ситуацією в Україні говорити не доводиться – її просто немає.
Боротьба з ідеологією білої зверхності і новий шанс для Путіна
Під час подій 11 вересня 2001 року Володимир Путін був першим іноземним лідером, який подзвонив Джорджу Бушу і висловив свої співчуття з приводу трагедії американського народу.
Сам теракт породив таке явище, як війна з тероризмом, котра триває по сьогодні
В жовтні 2001 року США розпочали військову операцію Enduring Freedom, котра мала на меті вторгнення в Афганістан і повалення режиму талібів. Росія, яка тоді паралельно вела бойові дії в Чечні, також долучилась до цієї операції, декларуючи свою солідарність у американській боротьбі з ісламським тероризмом.
Завдяки медійній хвилі, спричиненій 11 вересням, Путін зміг переконати міжнародну спільноту, що російська кампанія в Чечні – це така ж боротьба з ісламським тероризмом, як і та, яку ведуть США в Афганістані.
Зважаючи на підйом нової медійної хвилі щодо боротьби з правим тероризмом і намаганням американського конгресу визнати полк «Азов» іноземною терористичною організацією, Росія створює медійні прецеденти, щоб створити необхідний фактаж своєї боротьби з українськими нацистами.
Здавалося б, до чого тут вітчизняні антифашисти, що роблять акції пам’яті Станіслава Маркелова і Анастасії Бабурової, які вимагають розформувати полк «Азов»?
Дана акція є послідовною стратегією боротьби РФ проти України і полку “Азов” за допомогою його делегалізації в українському і міжнародному правовому полі з всіма відповідними наслідками цього процесу.
На користь цієї версії служить той факт, що російський пропагандист Анатолій Шарій неодноразово залучав до своєї пропаганди лівих парламентарів, які засуджували нацизм і політичні переслідування в Україні.
Мета Росії проста – переконати США і Європейський Союз, що Україна підтримує нацизм, а Росія всього лише захищає своє населення від насильницької українізації і «нової Сребрениці» на Донбасі.
Якщо в Сполучених Штатах полк «Азов» буде визнано терористичною організацією, то Росія закономірно стане борцем з ідеологією білої зверхності і правим тероризмом, як це було у випадку війни в Чечні.
Владислав Ковальчук – аналітик і член редколегії Intermarium Support Group
