“Україна від Сяну по Кавказ”, – з пісні слів не викинеш, ба більше, не треба цього робити на догоду сучасним ліво-ліберальним трендам чи ображеним почуттям сусідів.
Тим не менш, буквальність сприйняття інформації, а також необмежений доступ до неї, замість зробити суспільство розумнішим, навпаки активно нас затуплює.
Чим некомпетентніша людина, тим більшим експертом у всіх питаннях вона себе вважає.
Гугліть ефект Даннінга-Крюгера, якщо не знаєте про що мова.
Повернемо собі українські етнічні землі у Польщі, Угорщині, Румунії і ще всюди, де ступала нога українця.
Бо там, де хоч раз ступив українець, там і українська земля.
Доволі часто доводиться читати подібні тези у стрічці новин.
Звичайно ж, із стрімким входженням визначення “геополітика” в лексикон українців, кожен випускник факультету історії чи політичних наук потенційний Генрі Кісінджер з Семюелем Хантінґтоном в одній особі.
Нація, як писав австрійський художник, потребує життєвого простору, і цю тезу багато українських правих бере собі на озброєння.
Факт, що нація свій життєвий простір активно покидає, заповнюючи його у найближчих сусідів, мало хвилює юних підростаючих творців світового порядку.
Взагалі, одними з найогидніших речей є подвійні стандарти.
Раб – це не той, хто носить кайдани, а той, хто хоче мати власних рабів.
Борючись проти зовнішнього ворога, намагаючись відбити захоплені ним території і врятувати своїх громадян, не забуваємо тишком-нишком уявляти себе на місці Володимира Володимировича Путіна, який гордо перетинає кордон сусідів, сидячи на броні.
Ми ненавидимо окупанта, але одночасно хотіли б бути на його місці, їхати в сусідні країни вбивати їх громадян і вести себе так, як сьогодні веде себе наш неадекватний сусід.
Ключове питання: Щоби що?
Бо угорці, румуни і поляки точать на нас ножі, щоб забрати території України.
Якщо за 6 років весь правий рух не зрозумів, що єдиний, хто на нас точить ножі, – це бухий Ванька в шапці-вушанці і майці СССР, то в мене для вас погані новини.
Звичайно ж, не треба жити ілюзіями, уявляючи, що є погана РФ, а всі інші лише бажають нам добра і присилатимуть на Різдво вітальні листівки з цукерками.
Тим не менш, не потрібно перетворюватися на другу РФ, яка вважає, що вона обложена фортеця, яка відбивається від ворогів в особі НАТО і проклятих мадярів з ляхами і румунами.
Безперечно, Україна як найбільша країна Європи, є конкурентом для багатьох менших країн регіону, тим не менш для чого нас захоплювати?
Але ж РФ теж визнавала Крим і Донбас українським, а потім напала.
Якщо до більшості ще не дійшло, що російські спецслужби почувалися в нас приблизно так же впевнено, як в Білорусі, то в мене теж для вас погані новини.
Агресія РФ в Україні – це не лише операція, яка вже давно відпрацьована на менших країнах, як в дзюдоїста кидок через стегно, але й наслідок повного контролю українських спецслужб Москвою і постійної роботи, яка перетворила армію на ремонтні бригади в місцевих генералів на дачах.
Та варто перейти до фактів і прикладів.
Людського потенціалу Китаю, армія якого налічує 2 250 000 млн діючих військовослужбовців, вистачить, щоб захопити всю Європу з одними піхотними лопатками, це без урахування загального мобілізаційного потенціалу.
Потенціал української армії, попри постійне здобуття досвіду, навіть поряд не стоїть, не кажучи вже про військовий бюджет.
Так от, Китай вже давно міг би перегнути через коліно багато країн Європи, завалити трупами, як ваньки кулеметні доти німців у 1945 – му, тим не менш вибрав тактику повзучої окупації у вигляді інвестицій і оренди земель Сибіру на вічне віддавання.
Геополітика йде в одному строю з поняттям біополітики і військово-політичного потенціалу України.
Саме біополітика, тобто роль людського ресурсу у політичних процесах, зараз має більше значення, ніж території.
Тут варто згадати концепцію радника президента Картера Збіґнєва Бжезінського великої шахівниці, головними фігурами якої є Росія, Німеччина, Франція, Китай та Індія, геополітичні інтереси яких часто входять у суперечність із інтересами США.
На цій шахівниці Україна в кращому випадку пішак, або й шахівниця, де США із Росією борються за свої інтереси.
Наратив української імперії, яка зразу ж після перемоги правих на виборах і завершення війни на Донбасі піде визвольним походом забирати українські етнічні землі в сусідів, розбивається об жорстоку реальність цифр і фактів.
Для прикладу, Польща, для підтримки якісного функціонування своєї економічної системи, з кожним днем потребує ще більше робочих рук і ця потреба лише зростатиме.
Приєднання умовного Львова і бойові дії з подальшою інтеграцією призведуть до ще більшого навантаження на бюджет.
Щодо України, то ситуація ще гірша.
За оцінками експертів, реконструкція Донбасу коштуватиме Україні 300 мільярдів гривень, військовий бюджет України на 2020 рік становить 136,6 мільярдів гривень, тобто наполовину менше суми реконструкції Донбасу.
Це не враховуючи кредитів МВФ і ЄС, які рано чи пізно доведеться віддавати.
Тим не менш, не повернувши Крим і Донбас, українські праві вже будують плани по захопленню сусідніх територій.
Це нагадує вуличного бійця, який побив місцеву гопоту і став настільки самовпевненим, що вирішив випробувати себе з майстром спорту по боях без правил.
Можна припустити, що після перемоги правих на виборах і завершення війни на Донбасі, станеться економічне диво, тим не менш, на найближчі роки Україна може претендувати на роль, максимум регіонального лідера, та аж ніяк не нового гегемона, який братиме участь у переділі світового пирога.
Особливо смішно і абсурдно це виглядає, коли подібні ідеї намагаються розвивати через концепцію національної держави зразка ХХ століття.
Світ змінився і навіть комуністи це зрозуміли, адаптувавши ідеологію під комуністичний капіталізм.
Звичайно ж, Мао не оцінив би, тим не менш, Мао жив у інший час і мав справу з іншими реаліями та викликами.
Ідеальним зразком невміння пристосуватися до реалій часу є Північна Корея, яка розділяє схожі до Китаю ідеологічні цінності, але ні на йоту не відступає від ідеології.
Варто усвідомити одну річ:
Питання національної безпеки – це вже не питання, яке функціонує в межах національних кордонів, безпека держави перестала бути суверенною з моменту появи Ліги Націй та ООН з НАТО.
Теракт, виконаний на території України руками російських терористів – це не лише питання внутрішньої безпеки, але й боротьби проти зовнішньої агресії.
Сьогодні вже неможливо випустити ракету анонімно, а потім сказати “це не ми”.
Втілюючи проект від Сяну по Кавказ, варто вже сьогодні дивитися на те, до чого призводить імперіалізм в кінцевому результаті.
Регіональні конфлікти, атаки ісламських терористів, масова міграція з колоній до метрополії, помножена на зіткнення різних культур та етнічний кримінал.
Це не якесь недалеке майбутнє чи антиутопія, а живий приклад країни з найбільшим життєвим простором, який вона не здатна повністю колонізувати, незважаючи на факт, що його навіть не треба завойовувати та інтегрувати до складу держави.
Вже це нещадно б’є по ідеї національної держави, адже з приєднанням нових територій, Україна приєднуватиме нову расову і національну домішку, яка не відчуває себе нами і має свою ідентичність та культуру.
Після останнього перепису населення нас українців залишилося 37 мільйонів.
Навіть якщо припустити, що не було би комуністичних репресій і Голодомору і нас далі було би 80 мільйонів, то цієї кількості все одно було би замало, щоб утримати той життєвий простір, в межах якого ми живемо на даний момент.
Це не кажучи про те, що на територіях, які зібрались повертати українські праві, сьогодні проживає значний відсоток населення, яке не асоціює себе з Україною і українською нацією.
Іншим аспектом приєднання є необхідність постійного утримання на даних територіях колоніальних військ, а також постійна боротьба з повстанцями, які захищатимуть той життєвий простір, який вони вважають своїм.
Це без коштів інтеграції, побудови критичної інфраструктури і налагодження всієї системи логістики.
На умовне приєднання польського Перемишля і Підкарпатського Воєводства, де проживає 2 128 483 громадян, кожен офіційно працюючий українець, який платить податки, мав би пожертвувати приблизно 40% своєї заробітної плати.
Це без урахування суспільної напруги, яку викличе нова війна в самому українському суспільстві.
Повертаючись до Бжезінського, варто усвідомити, що сучасна геополітика і біополітика існує на принципі співпраці і лідерства, а не репресій та примусу.
Військово-технологічного потенціалу США достатньо для того, щоб домінувати за допомогою сили.
Тим не менш успіх американського імперіалізму не в силі і примусі, а в лідерстві і співпраці з тими регіонами, де США мають власні геополітичні інтереси.
Україна набагато більше виграє, коли буде в очах світу переможцем тюрми народів, а не асоціюватиметься з Червоною армією в Чехословаччині 1968.
Яка модель є прийнятною для України?
Лідерство чи панування?
Гадаю, відповідь очевидна.
Не варто плутати український націоналізм і “Русский мир” у жовто-блакитній обгортці.
