Цьогорічна річниця відомої хорватської військово-поліцейської операції «Буря», яка мала місце 5 серпня та була ювілейною – 25-річчя ж – традиційно підняла в українському медійному середовищі інтерес до теми та чергову хвилю лєпословія у бік Хорватії.
Дещо незвичними цьогорічні урочистості в Кніні з нагоди Дня перемоги і подяки вітчизні та Дня хорватських захисників зробила перша в історії участь у них представника сербської громади в Хорватії – політика й заступника прем’єра країни Бориса Мілошевича (яке символічне прізвище!).
Вперше за 25 років із вуст вищих хорватських посадовців зазвучала теза про примирення, про нормалізацію відносин громадян Хорватії сербської та хорватської національностей. Уперше було вшановано й пам’ять місцевих сербів-некомбатантів, загиблих в ході хорватського наступу.
Мовляв, «тепер серби нарешті повноправні громадяни Хорватії, а не сепаратисти».
А ось офіційний Белград та боснійські серби такий крок Мілошевича засудили й провели натомість традиційні заходи з ушанування сербських жертв хорватської «Бурі» (яку серби трактують суто як етнічну чистку). Себто змін у сербському трактуванні тих подій не помітно.
Тож насправді попри такий символічний крок представника хорватських сербів та риторику уряду Хорватії до реального примирення на рівні суспільств ще досить далеко. Спробуємо поміркувати над цією проблемою.
Взагалі мені, з огляду на давній науковий інтерес до хорватської історії 1990-х років, складно було би промовчати з приводу 25-річчя «Бурі».
І ось, коли вже за кілька днів пристрасті вляглися і в Україні прозвучали давно відомі тези, викладу своє бачення сербсько-хорватського антагонізму та подій серпня 95-го.
Навіть дозволю собі покритикувати обидві сторони.
Без ідеалізації «хорватського досвіду», чи намагання показати сербів «невинними вівцями».
Позаяк суперечливих моментів вистачає.
Звісно, я свідомий, що мабуть роздратую як хорватських приятелів, так і сербських: бажання об’єктивності рідко коли дає можливість не зачепити нікого.
Мій підхід до балканської тематики базується на тому, що не треба екстраполювати наші українські ресентименти, проблеми та уявлення на той регіон, а слід натомість максимально зрозуміти позиції усіх сторін і в їх суто балканському контексті, а також міжнародне тло.
Одразу зазначу, що аналіз перебігу «Бурі» із військово-історичної точки зору – це окреме питання, яке буде висвітлено згодом в окремому тексті.
Перш за все, як на мене, варто трохи «деромантизувати» для українського патріотичного середовища саму «Бурю». Цілком зрозуміло, що в нашій скрутній ситуації з російською окупацією Донбасу, хочеться мріяти про власний блискавичний наступ та звільнення територій.
Тут усе логічно. Тим паче самі серби посприяли зростанню антипатії до них у зв’язку з участю групи їх найманців у війні на Сході на боці проросійських бойовиків.
З іншого боку – на нашому боці боролися хорватські добровольці.
У зв’язку з цим в Україні, у патріотичному середовищі, хорватів переважно ідеалізують як зразкову національно свідому націю, яка, мовляв, самотужки виграла війну й провела чи не найгеніальнішу військову операцію проти повсталих сербів («балканських москалів», мовляв).
Стрічати доводилося мені в соцмережах і таких цікавих українців, які більше люблять облаяти сербів, ніж пересічний хорват. Наратив про потребу «рівнятися на братів-хорватів» у нашій війні на Сході досить популярний протягом останніх 6 років (і вже, чесно кажучи, заїжджений з огляду на зовсім інакший хід та й характер нашого конфлікту).
Справді, хорвати в 90-і роки показали значно ліпший приклад національної єдності та рішучості боротися, ніж наш народ протягом війни на Донбасі.
Тут не посперечаєшся
. Та при цьому упускається вагома роль зовнішньополітичного фактору в хорватському успіхові. А також історичний контекст та ціла низка відмінностей між війною на Донбасі та війною в Хорватії 1991-1995 років (про це – в окремому тексті).
Мова йде про те, що на 1995 рік хорватській стороні пощастило налагодити взаємовигідне партнерство із США, як провідною світовою силою, що взялася вирішувати кризу на теренах колишньої Югославії.
Для адміністрації Б. Клінтона легендарний хорватський батько нації Франьо Туджман не був другом і взагалі ліберальний західний істеблішмент сприймав його підозріло, як «архаїчного націоналіста» з авторитарними нахилами (власне через це в другій половині 90-х Хорватія потрапила де-факто в міжнародну ізоляцію).
Вашингтон головною метою вбачав збереження боснійських мусульман (як найслабшої сторони), їх захист як від сербів, так і від хорватів. Якщо хтось не в курсі, то в 1992-1994 роках у БіГ тривала ще й хорватсько-мусульманська війна. Станом на літо 1995 року боснійські серби досягли максимального територіального розширення. Були взяті анклави Сребрениця (всі пам’ятають, що там сталося), Жепа.
Схожа доля чекала на західнобоснійський мусульманський анклав Біхач. Або примусити войовничу й уперту сербську сторону до миру, слід було її війська відчутно потіснити.
І цим ударним молотом для американської дипломатії й стало Хорватське Військо.
Хорвати ж натомість втілювали свою ключову мету – відновлювали територіальну цілісність своєї республіки. Партнерство між Вашингтоном та Загребом мало суто прагматичний характер. Таку тезу, між іншим, відстоює ряд поважних хорватських істориків (наприклад – Альберт Бінг, Давор Маріян).
Окрім цього, самопроголошена держава хорватських сербів – Республіка Сербська Країна (постала в грудні 1991 року й охопило до 30% території Хорватії) – на той момент була досить слабкою з огляду на сільський і переважно гірський характер території, надто розтягнуті кордони, постійні політичні міжусобиці, кримінал, масштабну корупцію й контрабанду та капітальну залежність від допомоги Белграда.
Самі ж сербські автори пишуть про це.
Якщо хорвати за допомогою тих же американців за 1992-1995 роки провели якісні військові реформи та добре озброїлися, то країнські серби, які на початку війни «успадкували» великий обсяг зброї колишньої Югославської Народної Армії), в цілому деградували у сфері військового будівництва.
Їх армія, за виключення ряду спеціальних формувань та воєнспеців із Сербії, була звичайним територіальним ополченням.
Процвітала корупція, дисципліна занепала, зростала деморалізація. Країшники сліпо вірили, що Белград їх захистить у будь-якому разі. Через це їх вожді й відкинули в 1994 році дуже привабливий мирний план Z-4, за яким би хорватські серби отримали велику автономію (по суті – державу в державі на зразок Республіки Сербської в БіГ).
Досить вагомі підстави, щоби бути хоч частково реальною, має і теорія про змову/домовленості між сербським лідером С. Мілошевичем та хорватським Ф. Туджманом.
З обох боків є цілий комплекс свідчень на користь цього. Мова йде і про бажання поділити Боснію, і про плани обміну населенням. Країнські серби часто звинувачують С. Мілошевича, що той їх свідомо зрадив і «злив» (про це ще буде далі).
Цікаво й те, що масова втеча хорватських сербів розглядалася белградським правителем як можливість покращити сербську демографію на тлі албанців у проблемному Косово, переселивши біженців туди.
Інколи країшників примусово туди одразу з колон біженців відправляли.
Пасивність Белграда під час «Бурі» викликана була також і потужним санкційним тиском з боку міжнародної спільноти, яка С. Мілошевича хотіла по швидше схилити до перемовин як людину, котра реально стояла й за країнськими сербами, і за боснійськими.
Дуже символічно, що одна з кращих сербських книг про причини поразки Сербської Країни, написана генералом армії цієї квазі-держави М. Секуличем, носить назву «Кнін упав у Белграді». А це, в свою чергу, привело до того, що хорватські силовики особливо відчутного опору з боку країнських сербів не зустріли.
Насамкінець, з військової-оперативної точки зору перемога хорватів над Сербською Країною завдячує тому, що їх війська активно діяли на території БіГ в самому тилу Кніна.
Так, після примирення з мусульманами в 1994-1995 роках хорватська армія формування боснійських хорватів (ХВО) провели 5 вдалих операцій проти боснійських сербів. Хорвати зайняли дуже вигідні позиції для удару з гір по столиці Країни. І як вишенька на тортові – багатократна чисельна перевага хорватської армії над силами повсталих сербів.
Таким чином, не слід зводити успіх «Бурі» лиш до могутності й «унікальної майстерності» хорватського війська, до рішучості та патріотизму хорватського суспільства. За дещо інших обставин ця операція могла би або взагалі не статися, або би пройти набагато важче для хорватської сторони (як-от невдала операція «Уна» у вересні 95-го).
Отож військово-поліцейська операція «Буря» розпочалася 4 серпня і тривала до 8 серпня 1995 року. Втрати в операції у хорватської сторони становили 196 загиблих і 1430 поранених, у сербської –726 загиблих (лише військових) та близько 3000 поранених. За підрахунками Хорватської Гельсінської спілки, кількість загиблих серед цивільного населення була не менше 677 осіб.
Для порівняння слід додати, що загальні втрати вбитими й зниклими безвісти у період війни у Хорватії з березня 1991 р. по серпень 1995 р. становили з боку Республіки Хорватія близько 13 тисяч осіб, а з боку Югославської Народної Армії, сербських добровольців та комбатантів Республіки Сербська Країна – близько 8 тисяч. Наведені цифри включають як військових, так і цивільних. Біженців та тимчасово переміщених осіб у війні 1991-1995 років із хорватського боку, за даними ООН, нараховувалося до 221 тисяч, а із сербського – до 300 тисяч.
Сербська квазі-республіка впала, ясна річ, блискавично. Сербська Країна Марні були всі надії, що покладалися Сербською Країною на допомогу Белграда та його армії: С. Мілошевич у телефонному режимі радив керівництву повсталих країнських сербів просто протриматись бодай 5–6 днів, доки буде знайдено який-небудь вихід із ситуації, що склалась, а військам боснійських сербів теж було суворо заборонено яким-небудь чином втручатися.
Відповідно, майже все сербське населення Хорватії, побоюючись помсти та насильства з боку хорватських силовиків, одразу почало масово тікати до підконтрольних сербам регіонів Боснії і Герцеговини і до Сербії. Так, уже ввечері 4 серпня владою РСК було видано наказ про евакуацію населення, котрий остаточно добив бойовий дух війська. Фактично, в ті дні настала гуманітарна катастрофа. Звичайно ж, офіційний Загреб не збирався вирізати місцеве населення. З початком операції президент Туджман навіть оприлюднив спеціальне звернення до «хорватських громадян сербської національності», що взяли в руки зброю проти Хорватії, із закликом добровільно здатися, а цивільному сербському населенню – залишатися без страху вдома й чекати приходу законної влади. Проте ефекту це не дало. Серби не уявляли співжиття із хорватами. Хорвати теж насправді, попри офіційну риторику влади, воліли бачити свою державу моноетнічною (у багатьох хорватів було рахунки до сербів за кривавий 1991-й рік). Власне, хорватський контраргумент на звинувачення із сербського боку в етнічній чистці і полягає в тому, що не Загреб вигнав сербське населення, а воно саме вирішило покинути Хорватію, не бажаючи залишатися під хорватською владою. Сам наказ про масову евакуацію, виданий владою у Кніні, є незаперечним фактом. І це вже пов’язано зі свідомим наміром С. Мілошевича «віддати» Країну Хорватії: про мотиви сербського президента уже мова йшла раніше.
Низка трагічних інцидентів із вбивствами хорватськими силовиками цивільних у ході операції таки трапилася: далася взнаки образа й бажання помсти за військові злочини Югославської народної армії та сербських повстанців у період їх наступу влітку – взимку 1991 року, особливо після взяття Вуковара (мали місце масові розстріли полонених та цивільних).
Утім, слід підкреслити, що всі сторони конфліктів на теренах колишньої Югославії вчиняли жорстокості. Це пояснюється доволі давньою історією міжетнічних суперечок та неприязні в регіоні. Особливо болючою як для сербів, так і для хорватів була пам’ять про події Другої світової війни, коли в умовах німецької та італійської окупації в Югославії розгорілася справжня громадянська війна і 80% із близько 1,2 мільйона загиблих у цій країні полягли від рук своїх співгромадян. Відповідно, із початком дезінтеграції Югославії у 1990-1991 роках, вчорашні мирні сусіди почали активно згадувати про старі образи. А насильство, як відомо, породжує насильство. Окрім цього, не слід забувати і про релігійні відмінності між католиками-хорватами, православними сербами та боснійськими й косовськими мусульманами.
Хорватських військових Міжнародний трибунал у Гаазі пізніше неодноразово звинувачував у злочинах над сербським мирним населенням. А через небажання Загреба приймати назад сербських біженців у другій половині 90-х років відносини Хорватії із Заходом помітно погіршились. Вашингтон і Брюссель наголошували на недемократичності правління хорватського президента Туджмана. Так, уже через 6 років після операції хорватських генералів Анте Готовіну, командувача об’єднаних сил у ході «Бурі», і Младена Маркача, командувача спецназу, було притягнуто до відповідальності та заарештовано Міжнародним трибуналом у грудні 2005 року. Хорватська влада допомогла Гаазі впіймати своїх генералів, адже це було однією з умов інтеграції до ЄС. Проте у листопаді 2012 р. і Готовіну, і Маркача було повністю виправдано та відпущено на свободу: на батьківщині генералів зустрічали як національних героїв.
Сербська ж сторона й далі продовжує обурюватись і заявляти про несправедливість, вибіркове правосуддя і про те, що «ніхто з організаторів та виконавців етнічної чистки сербів у Хорватії покарання не поніс». Для загального розуміння картини з Гаазьким трибуналом наведемо загальну статистику по засудженим представникам різних сторін югославських війн 90-х: всього за час роботи цього суду було висунуто 162 обвинувачення, а вироки отримали – 62 серби, 18 хорватів (переважно боснійських), 5 босняків, 2 чорногорці, 1 македонець та 1 косовський албанець.
А тепер слід би було звернутися до сучасного сприйняття конфлікту 25-річної давнини обома суспільствами. Якщо говорити про хорватів, то стійка до сих пір одержимість частини їх суспільства сербами дуже дивує. Хорватія війну виграла. Частка сербів у державі впала з 12% у 1991 році до 3-4% в наш час. Жодної загрози серби для хорватської державності становити не можуть в принципі. Але при цьому в патріотичному середовищі хорватському ненависть до всього сербського процвітає навіть через 25 років після завершення війни. Звісно, що пролито було багато крові, у людей свої особисті травми та рахунки. Проте на тлі дуже серйозних економічних проблем у Хорватії, на тлі чи не найбільшого на Західних Балканах відтоку населення, переважно ще й молоді, за кордон, на тлі проваленого через пандемію цього року туристичного сезону, який уже восени може відгукнутися болюче в гаманцях хорватів, намагання у всіх бідах зробити крайніми сербів виглядає досить дивно.
Мені інколи навіть здається, що хорватський націоналізм без сербів взагалі неможливий. Звісно, що не все хорватське суспільство таке, а поширення подібного світогляду має доволі чітко виражений територіальний вимір. Ліберальні Істрія, Загреб та Загор’є дуже різняться від націоналістичних Далмації та Славонії та взагалі проусташської Герцеговини (це показують і результати всіх виборів).
Однак регулярні неприємні інциденти, що мають місце по відношенню до сербів (навіть туристів із Сербії, а не місцевих) показують, що градус несприйняття в хорватів щодо своїх православних родичів іще досі значний.
Хоча на законодавчому рівні права сербської громади (а її представники поступово таки повертаються в рідні краї) у Хорватії захищені – все ж ця держава є з 2013 року членом ЄС. Щоби там не говорилося про примирення на офіційному рівні високопосадовцями, але на рівні суспільства усе далеко від ідеалу.
Із іншого ж боку, країнські серби, з якими політичні авантюри С. Мілошевича в 90-і зіграли дуже злий жарт та завдали страждань серйозних, теж занадто довго плекають комплекс жертви.
Хорвати постійно демонізуються як «геноцидний народ» чи «ватикансько-німецький інструмент для покатоличення сербів».
В принципі, це зрозуміло, якщо загадати ті огидні речі, які з сербським населенням у роки Другої світової війни чинив режим хорватських усташів (фактично геноцид: навіть німецький генерал фон Горстенау був шокований тим, що бачив у концтаборі Ясеновац). Культ поразок серби мабуть підсвідомо носять в умах завдячуючи косовському міфу. Проте, якщо поглянути на катастрофічні поразки, які в 20 столітті пережили німці, японці чи греки і після яких змогли впевнено піднятися й оновитися, то 25 років туги й плачу сербів над своєю сумною долею та злочинами з боку хорватів (і не тільки їх) виглядають якось нездорово.
Тверезо мислячі серби тому й говорять все частіше, що їм слід зробити вірні висновки, адекватно й холоднокровно оцінити причини своїх поразок у 90-і та, відкинувши комплекс жертви, впевнено будувати ліпше майбутнє, в якому подібні речі не повторяться. А ще хорватські серби, звісно, при обуренні поведінкою хорватів у 95-у часто забувають про ряд власних злочинів по відношенню до них у попередні роки (Вуковар і Шкабрня для прикладу).
Отже, хорватська та сербська сторони мають кардинально різні погляди на кривавий спадок 1990-х років і особливо на події, що мали місце під час операції «Буря» в серпні 1995-го. Кожен має свою правду і свої вагомі аргументи. Але при цьому бачить злочини та темні сторони виключно на тому боці, а не на своєму. Зрозуміло, що примирення не може відбутися, якщо одна зі сторін безумовно визнає свою вину: треба шукати компроміси в оцінці проблемного минулого та йти на ті чи інші поступки.
Єдині, хто ще з 90-х намагається просувати ідеї примирення та взаємопрощення між народами-учасниками югославських війн кінця 20 століття та підіймати питання про справедливу відповідальність усіх військових злочинців – це неурядові громадські організації на кшталт Фонду гуманітарного права (часто їх активістів таврують як «зрадників», «непатріотичних» та «пацифістів».
Ні Сербія, ні Хорватія на державному рівні майже жодних зусиль у цій сфері не показує. На рівні ж побутовому неприязнь, що місяцями виливається в ненависть безкомпромісну, присутня – не зважаючи на численні роки, які минули після війни. І в хорватському суспільстві, щоправда, це дещо сильніше виражається.
Тож побачимо, чи час «вилікує рани» і чи дасть змогу цим двом досить схожим народам, які говорять майже однаковою мовою, порозумітися.
Анатолій Демещук – історик, експерт Аналітичного центру балканських досліджень
