Поруч із перемогою Трампа та Брекзитом політичні зрушення, що відбулися у Центральній Європі у 2015-2016 роках, отримали діаметрально протилежні оцінки. Причому мова йде не тільки про протилежності добре/погано, захват/відчай, але й про оцінку перспектив цих зрушень: чим вони є – тим, що запрограмує майбутнє макрорегіону на не одне десятиліття, чи, навпаки, чимось короткочасним?
У книжці «Міжмор’я: майже втрачений шанс» я спробував оцінити перспективи консервативного повороту у Центрально-Східній Європі (у форматі геополітичного блоку) на узагальненому рівні. Водночас події 2018, 2019 та початку* 2020 років створюють можливість для більш предметних суджень, зокрема дозволяють робити попередні висновки про ймовірну політичну ситуацію у 2020-х роках. Передусім ідеться про такий важливий індикатор політичної динаміки як вибори.
В цілому, вибори, що відбулися в країнах макрорегіону впродовж 2018 – початку 2020 років, засвідчили існування хиткого консервативного консенсусу. Так, під час парламентських виборів в Угорщині та Польщі перемогу здобули правлячі націонал-консервативні сили.
Під час виборів до угорського парламенту (квітень 2018 року) партія «Фідес» перемогла з показником близько 50% за партійними списками і продемонструвала майже такий самий середній показник в одномандатних округах; таким чином консерватори здобули 133 парламентські місця зі 199-ти. При цьому головною опозиційною силою за підсумками виборів став «Йоббік» – колись «ультраправа» партія, що зазнала значної лібералізації, виступає ситуативним союзником лівих сил, та все ж навряд чи може вважатися партією, яку підтримують прихильники сучасного лібералізму.
Під час останніх виборів до польського парламенту (жовтень 2019 року) партія «Право і справедливість» набрала 43,5% у сеймі та 44,6% у сенаті. Порівняно з попередніми виборами (2015) ПіС дещо здала позиції, проте більш ніж половина місць у нижній палаті парламенту лишилися саме за нею. Головною опозиційною силою залишилася лібералістична «Громадянська платформа» (27,4% у сеймі та 35,6% у сенаті).
Міцні позиції «Фідес» та ПіС засвідчили і вибори до Європарламенту, які відбулися у травні 2019 року. Результат ПіС виявився вищим, ніж сумарний результат об’єднання опозиційних лібералістичних сил «Європейська коаліція» та партії «Весна», яка не увійшла до коаліції (45,3% проти 38,4% та 6%). «Фідес» здобула 56%.
Було б неправильно говорити, що збереження позицій ПіС та «Фідес» виключним чином завдячує акумуляції консервативних настроїв. Одначе маркерні питання справді відігравали у згаданих виборах важливу роль. Так, «Фідес» отримала черговий кредит суспільної довіри, мобілізуючи електорат антибрюссельською, антиміграційною та антисоросівською риторикою. ПіС незадовго до виборів не побоялася зайняти різку позицію стосовно руху ЛГБТ.
Непростою виявилася ситуація з президентськими виборами 2019-2020 років у Хорватії. Соціал-демократ Зоран Міланович переміг попереднього президента Колінду Грабар-Китарович – представницю правоцентристської Хорватської демократичної співдружності й одного з творців Ініціативи трьох морів. У другому турі Грабар-Китарович набрала 47,3% проти 52,6% Мілановича. Характерно, що у першому турі третє місце здобув умовно націоналістичний кандидат – відомий співак Мірослав Шкоро. Він набрав 24,7%, не сильно відстаючи від фаворитів (результат Китарович – 26,9%, Мілановича – 29,9%).
В цілому хорватські вибори засвідчили, як легко за умов хиткості консервативного консенсусу лібералістичні сили можуть повернути собі владу.
Серед важливих обставин політичного життя у Центральній Європі варто назвати «опозиційність столиць». Попри згадані успіхи ПіС та «Фідес» ці партії програли місцеві вибори у Варшаві та Будапешті. Мером польської столиці у жовтні 2018 року став представник опозиційної коаліції Рафал Тшасковський. Подібною виявилася ситуація у декількох інших великих містах. За рік на виборах у Будапешті переміг лівий політик Гергей Карачонь.
В обох випадках між мерами столиць та державною владою спостерігається жорстке протистояння, яке чи не в першу чергу стосується маркерних питань. Так, Рафал Тшасковський напротивагу урядовій політиці розпочав активне впровадження в життя ЛГБТ-ініціатив включно намаганнями нав’язати пропаганду відповідних ідей у школах (що викликало очікувану реакцію з боку ПіС та інших консервативних сил).
Феномен «опозиційних столиць» навіть виходить поза межі внутрішньодержавного політичного життя. У грудні 2019 року в Будапешті зібралися опозиційні мери усіх столиць держав-членів Вишеградської групи. З’їзд у першу чергу став маніфестацією протесту проти консервативних тенденцій у житті макрорегіону. Цікаво, що ідея з’їзду виникла зі спілкування мерів Варшави та Будапешту – подібно до того, як на основі альянсу ПіС та «Фідес» відбувся «консервативний перезапуск» Вишеградської групи. Можна сказати, що мери столиць утворили таку собі «Анти-Вишеградську четвірку».
Симптоматичним явищем стала затверджена під час з’їзду стратегія побудови прямих відносин із Брюсселем. Фактично це був виклик політиці захисту національних суверенітетів і жест підтримки федералістського сценарію розвитку ЄС.
Найбільш очевидним поясненням столичних успіхів опозиційних сил є те, що великі міста творять найбільш сприятливий ґрунт для лібералістичних цінностей та установок. Столичний статус лиш посилює цю закономірність. Промовисто, що об’єднання мерів великих міст як одну з позитивних поточних тенденцій нещодавно оцінив Джордж Сорос (https://nv.ua/ukr/opinion/kitay-ssha-i-rosiya-dzhordzh-soros-pro-maybutnye-vsogo-svitu-ostanni-novini-davos-2020-50065975.html).
Чим явище «опозиційних столиць» є в контексті перспектив консервативного проекту? У близькій часовій перспективі необхідно брати до уваги два моменти. По-перше, за умов хиткості електоральної переваги консервативних сил опозиція може спробувати взяти владу, максимально мобілізуючи населення великих міст. По-друге, це населення може зіграти роль у позбавленні влади консерваторів не тільки у випадку виборів, але й у випадку масових акцій протесту.
Що стосується довгострокової перспективи, то тут потрібно брати до уваги ризики, які несуть як безпосередня урбанізація, так і культурні впливи, які йдуть через великі міста.
Змальовані вище обставини політичного життя у державах, що виступили локомотивами інтеграційних процесів у Центральній Європі, як мінімум свідчать про невиправданість тез про консервативний поворот як «короткочасне непорозуміння». ПіС та «Фідес» пройшли випробування часом і лишаються при владі. У Хорватії продовжують існувати запити за консервативну політику. Навіть якщо на виборах до парламенту, які мають відбутися восени 2020 року, вслід за самим Мілановичем перемогу отримає партія, яку він представляє, у консервативних сил лишатиметься чимало шансів для реваншу. Ба більше, якщо ліві наважаться проводити радикальну політику, це мобілізує консервативну частину суспільства (як це було за президентства Іво Йосиповича у 2010-2014 роках) і створить передумови для реваншу ХДС чи, навіть, для просування більш послідовних консервативних сил.
Звісно, електоральні симпатії – далеко не єдиний чинник, який необхідно враховувати, говорячи про перспективи консервативних сил Центральної Європи в рамках наступного десятиліття. Так, зокрема, вагоме значення у цій площині має ситуація на міжнародній шахівниці.
Та амбітність, яку впродовж останніх років демонстрували центральноєвропейські держави, стала можливою у тому числі завдячуючи перемозі Трампа. Відносини з трампівською Америкою виявилися не настільки простими, як цього могли хотіти у Варшаві та Будапешті. Проте сприятливою обставиною був уже сам факт, що Вашингтон не протидіяв цьому повороту на рівні з Берліном, Парижем та Брюсселем. Якщо восени 2020 року у США переможе кандидат-демократ, це матиме вкрай несприятливі для Центральної Європи наслідки.
Велику вагу має і безпосередній клінч центральноєвропейських держав із Німеччиною, Францією та брюссельськими бюрократами. Причому сам по собі тиск західних гравців не настільки небезпечний як нормалізація стосунків: йдучи заради цієї нормалізації на певні поступки, центральноєвропейські консерватори ризикують втратити частину електорату. Звісно, цей електорат можуть «підібрати» політсили подібної ціннісно-світоглядної спрямованості. Але таке розпорошення консервативних голосів здатне подарувати перемогу лібералам.
Отож, немає гарантій того, що впродовж 2020-х років у Центральній Європі принаймні зберігатиметься нинішній стан речей. Поворот ліворуч безперечно можливий. Проте рівень його ймовірності не варто перебільшувати. Поки що центральноєвропейські консерватори мають достатньо шансів не тільки лишитися при владі, але й запрограмувати далекосяжні політичні зміни.
* Текст написано в січні цього року в рамках роботи над книжкою «Європейські хроніки». Друкується із незначними скороченнями. Хоч перший тур президентських виборів у Польщі, що пройшов 28 червня, породив певну інтригу, його результати все одно свідчать на користь окресленого у статті «хиткого консервативного консенсусу». При цьому варто відзначити ту обставину, що Анджей Дуда в процесі кампанії усе ж наважився піднімати теми, які поляризують суспільство, зокрема ЛГБТ-проблематику. Якби цього не сталося, його результат, найімовірніше, був би гіршим.
Ігор Загребельний