Для України, кандидата на членство в НАТО, співробітництво з потенційними країнами Інтермаріуму, сусідами-членами Альянсу дозволить не лише захистити власні території та громадян в разі відновлення активної фази війни з Росією, а й значно пришвидшити процес вступу до нього, який став би логічним завершенням формування «військового ядра» Міжмор’я.
Навряд чи Польщі та країнам Балтії, що історично підтримували приєднання нашої держави до Альянсу, необхідний окремий військовий блок що включав би Україну. Натомість наші східноєвропейські партнери мусять сприяти прискореній євроатлантичній інтеграції, демонструючи власний військовий досвід.
Тобто, у військові площині Інтермаріум – це “зовнішній шар” НАТО і своєрідна платформа допомоги Україні, геополітичне місце якої є зовсім не випадковим як і для Альянсу, так і його головного східного супротивника.
Питання вступу України та Грузії до НАТО, м’яко кажучи, «непокоїло» Президента Росії Володимира Путіна на Бухарестському саміті ще у 2008 році.
Тоді ж він погрожував Президенту США Джорджу Бушу, що в разі вступу держава-Україна припинить своє існування. «Кістяк» Альянсу – Німеччина, Франція та Великобританія, на відміну від Польщі та США, не підтримали надання Україні й Грузії Плану дій щодо членства (ПДЧ), намагаючись «вгамувати» апетити Росії.
Однак, навіть коли «політика примирення» дала величезну тріщину через російсько-українську війну, перспективи членства України в НАТО були доволі невизначеними, а дії з боку Альянсу – обережними й поступовими.
Ситуація змінилася зовсім нещодавно, коли на фоні загрози військово вторгнення РФ саме потенційні країни Інтермаріуму заявляють про потребу пожвавлення кроків щодо вступу України до НАТО. 7 квітня очільник МЗС Литви Ґабріелюс Ландсберґіс повідомив, що країна готує «листа» до країн-членів Альянсу, аби розглянути можливість надання ПДЧ Україні.
Того ж дня глава МЗС Латвії Едґар Рінкевичс запевнив, що виступає за таку можливість. Отримання Україною Плану дій щодо членства 10 квітня також підтримав Президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган.
Читайте також: VII. Що ми маємо зараз?
Після заяви турецького лідера можна чітко простежити, зокрема, втілення Чорноморської доктрини Юрія Липи: якщо Грузія та Україна стануть членами НАТО, то узбережжя Росії перебуватиме в повному оточенні Альянсу, а Україна стане «основою склепіння».
Чому ж вступ України до НАТО в рамках співпраці з країнами Інтермаріуму є настільки важливим?
Річ у тім, що коли наша держава остаточно доєднається до євроатлантичної спільноти, то Росії більше не вдасться впливати на соціально-економічну ситуацію в країні воєнним шляхом через жорстку відповідь з боку Альянсу. Форсованій «дружбі народів» настане кінець і легітимність Росії як самопроголошеного «спадкоємця Київської Русі» з «братньою Україною» як союзником може опинитися під загрозою. Адже, якщо існує ворожа Україна, яка володіє абсолютною більшістю історичної, мовної, культурної спадщини Русі, її столицею Києвом та перебуває в її географічному центрі, то виникає парадокс: «А чому існує ще якась Росія?». На таке питання в Кремлі відповідь дати не зможуть, принаймні тому втратити Україну росіяни не можуть.
Звісно, це лише одна з думок про те, чому росіяни так прагнуть володіти нашими землями, але на інтуїтивному рівні наслідки вступу України до Альянсу розуміють і «за порєбріком», і в брюссельських кабінетах. Тому тепер, коли українське керівництво, здійснюючи тиск на «емісара» РФ Медведчука, фактично прискорило євроатлантичну інтеграцію після цілого року запевнень про «всеосяжний мир», на Заході з’явилося усвідомлення того, що питання вступу нашої країни та Грузії до НАТО все-таки на порядку денному.
Якщо раніше просування на схід було небажаним, бо все зводилося до витрат ресурсів та «політики примирення», то зараз все зводиться до України. Російське керівництво розгублене, бо не знає, чого далі очікувати від Зеленського, який ще вчора бачив «мир в очах Путіна», а сьогодні вже б’є по його відданих агентах.
Тому, поки Кремль готується до відповіді, найкращий спосіб запобігти непередбачуваним наслідкам – якомога швидше рухатися до Альянсу.
Проте, варто розуміти, що ані країни НАТО, ані український уряд не володіють «чарівною паличкою», яка вмить приєднає нашу державу до євроатлантичної спільноти. Навіть якщо процес набуття членства прискориться, Україні потрібно буде довести, що вона поділяє місію Альянсу – об’єднання ліберальних демократичних держав заради опору північно-східній імперії зла.
Допоки ми залишатимемося гібридним режимом без широкого громадянського суспільства, з незахищеною ринковою конкуренцією, понівеченою судовою гілкою влади та без розуміння того, хто союзник, а хто ворог, перспективи членства будуть невтішними. Військове співробітництво з Польщею та Балтією мусить бути покликане саме на те, щоб Україна змогла не лише отримати відчутну матеріально-технічну та ресурсну підтримку, а й оновити владні інституції та відповідати вимогам і цінностям НАТО.
Потенційні країни Інтермаріуму вже зараз беруть участь у військовій співпраці з Україною заради сприяння її євроатлантичній інтеграції.
Зокрема, у вересні 2014 року угодою між урядами України, Польщі та Литви була створена спільна військова частина бригадного типу під назвою LITPOLUKRBRIG, що зможе брати участь в миротворчих місіях та операціях під егідою різноманітних міжнародних організацій, в тому числі й НАТО [30]. ЇЇ штаб дислокується в Любліні, а близько 3500 з 4500 службовців бригади – поляки. Ініціатива та перевага Польщі, що має найсучаснішу армію в Східній Європі з потужним флотом та авіацією, в даній військовій частині є вигідною для України, адже, таким чином, наші військовослужбовці отримують передовий досвід країни-члена НАТО.
Ще у 2016 році президент Польщі Анджей Дуда висловив думку про те, що саме литовсько-польсько-українська об’єднана бригада є «знаком наближення України до Альянсу» .
Наприкінці, слід зазначити, що посилена військова співпраця країн Інтермаріуму надала б Україні доступ до спільних сил реагування та сучасного озброєння й військової техніки, на кшталт нещодавно отриманих Польщею американських винищувачів четвертого покоління F-16. Наша держава, відома потужними сухопутними силами, зі свого боку, може запропонувати модернізовану наземну бронетехніку (наприклад, танк БМ «Оплот») та ракетні комплекси («Вільха», РК-360МЦ «Нептун» з власними ракетами).
Автори статті і Останнього Капіталіста – Михайло Доненко, Дмитро Глуханюк, Данило Стаценко
