Час продовжити коронавірусні хроніки, утримуючи в полі зору як виклики українських реалій, так і світові тенденції, які, утім, значною мірою і визначають вітчизняні.
Два найочевидніші й різноспрямовані вектори суспільних настроїв можна підсумувати так:
1) тріумф щодо перегляду псевдоцінностей і вимога переорієнтації пріоритетів дискредитованих урядів на систему охорони здоров’я;
2) роздратування через «орвелівщину» і обмеження індивідуальної свободи, особливо якщо це підкріплюється недолугими карантинними заходами і прихованими політичними цілями, як в Україні.
Крайній приклад – закривши кордони, Україна не попіклувалася про долю тисяч заробітчан, які всю ніч на 27 березня провели на пропускному пункті Дорогуськ-Ягодин на польсько-українському кордоні, ймовірно, заражаючи одне одного. Закинуті в далекі куточки планети українці, які не встигли повернутися додому до закриття кордонів, після тривалих переговорів про чартерні рейси поки що залишились ні з чим.
Спостерігаємо перші конвульсивні реакції на кризу глобалізму, які можна окреслити як контрглобалізацію:
- закриття
кордонів для іноземців і пасажирського пересування, перспектива краху
Шенгену;
- провал
міжнародної солідарності, передусім Євросоюзу. Невдоволення Італії, яка
сьогодні встановила новий сумний антирекорд у майже тисячу померлих за
добу, союзницькими зобов’язаннями ЄС, що «кинув її напризволяще».
Пропозиція Італії, Іспанії і Франції, тобто країн південної Європи, які
найбільше постраждали, випустити «коронаоблігації» для надання
довгострокової підтримки їхнім економікам, і блокування цього рішення
Німеччиною і Нідерландами;
- перейняття
державою функцій контролю над усіма фінансовими потоками попри формальне
збереження вільного ринку і транснаціональної капіталістичної економіки;
- порівняння
нинішніх надзвичайних заходів політиками й главами держав із обстановкою
періоду другої світової;
- послаблення
індивідуалістичних ідеологій та дискурсу прав людини (фемінізм, ЛГБТ) і
посилення дисциплінарних практик. Німеччина ігнорує страхи і застосовує
силу до мігрантів, що не бажають залишатися під одним дахом притулку з
коронавірусними хворими (наприклад, м. Зуль);
- зростання побутової ксенофобії, особливо курйозне у випадку країн на зразок Індії, що досі не дала собі раду з чумою.
Карантинні заходи, у свою чергу, поділяються на власний «оптимістичний» і «песимістичний» сценарій:
- «оптимістичний» сценарій представлений Швецією
і Японією, що роблять ставку на поступове вироблення імунітету
населення проти коронавірусу. Карантин запроваджується в мінімальному
обсязі. Так, у Швеції дозволено рух транспорту, виїзди за кордон, робота
кафе, зібрання до 500 осіб, а близькі інфікованих осіб не зобов’язані
залишатися вдома. В Японії з 1 квітня готуються відмінити карантин у
школах. Вважається, що японське суспільство є позитивною альтернативою як
західноєвропейському й американському «плавильному котлу», так і
індійській санітарній нормі, оскільки традиційно закрите для необмеженої
еміграції та імміграції й наділене високим рівнем гігієнічної
самосвідомості, а також потребою в соціальній дистанції і уникнення
тактильного контакту з незнайомими людьми. Зворотним боком відносної
ізольованості японців є феномен хікікоморі – багаторічного соціального
аутизму і фактичного життя у віртуальній реальності, поширення якого в
Європі у зв’язку з пандемічними загрозами вже прогнозують соціологи.
Водночас приклад Великобританії, що досі слідувала схожому сценарію, поки
не стався спалах епідемії, свідчить про те, що Швеція і Японія ще можуть
скоригувати свої підходи. Принаймні в Японії спостерігається ріст числа
інфікованих.
- «песимістичний», відповідно, представлений країнами, які не виключають запровадження надзвичайного стану і необмежене продовження карантину. Наприклад, Штати, що наразі лідирують за швидкістю поширення інфекції і вже мають багато тяжких випадків, уперше із часів теракту 11 вересня почали розміщувати біля госпіталів тимчасові мобільні морги.

Для країн із сумнівною системою охорони здоров’я і слабкою економікою, як Україна, оптимальним видається підхід Ісландії, Південної Кореї і Німеччини: максимальне тестування, передусім тих громадян, що повернулися із-за кордону, плюс карантин із осяжним терміном закінчення. Ісландія, яка посідає перше місце в світі за кількістю проведених тестів на одиницю населення, також робить суттєвий внесок у наукове дослідження вірусу. Так, нею було з’ясовано не тільки те, що половина інфікованих не виявляють видимих симптомів, а й 40 видів мутації вірусу в Європі (ісландці, що заразилися на лижних курортах Австрії й Італії і в ході футбольного матчу в Британії, мають різні штами вірусів). Учені припускають, що мутований вірус буде ще вірулентнішим (заразнішим), але важкі випадки захворювання скоротяться.
Південна Корея не тільки самостійно виявляє хворих, проводячи до 20 000 тестів на день, а й створює анонімну інтерактивну карту фактичних і ймовірних контактів інфікованих, інформація про яких розсилається у формі смс їхнім знайомим. Найбільший кластер можливого зараження представлений діячами секти Сінчхонджи, пацієнтка № 31 із лав якої, проігнорувавши симптоми COVID-19, заразила коронавірусом відвідувачів релігійного зібрання, дозволеного лідером, і вільно подорожувала країною.
На цьому тлі не може не дивувати українська «гра в рулетку», коли у вирішальний час повернення перших інфікованих із-за кордону ніхто навіть не думав про їхню перевірку чи ізоляцію. Багато заробітчан демонстративно відмовилися від самоізоляції, а деякі українці, що повернулися додому цими днями, дали неправильні телефони представникам МОЗ, аби унеможливити відстеження своїх пересувань країною. Що тут казати, якщо історія «нардепа з коронавірусом у голові» Сергія Шахова отримала продовження, й не тільки в плані зараження сина Сергія Вельможного і Олександра Лукашева. Допис Юрія Бутусова про гучне святкування 8 березня українського й російського бомонду на «елітному» гірському курорті Куршевель у Франції дав змогу однозначно встановити основне джерело поширення інфекції в Києві, адже саме особи з числа 16 заможних громадян України першими звернулися до лікарів – знову-таки, приховавши свої симптоми від держустанов. Серед них – мільярдер Валерій Хорошковський, нині госпіталізований із двосторонньою пневмонією, ексглава ОП Андрій Богдан, мультимільйонер Віталій Хомутиннік, заступник голови Харківської облради Володимир Скоробогач, суддя Господарського суду Києва Вікторія Джарти, депутат від ОПЗЖ Сергій Шахов та ін. При цьому Шахов переконаний, що підхопив коронавірус в Україні (!), а Богдан, не навівши жодного контраргументу, назвав допис «брехнею». Проти приватної лабораторії «Євролаб», що направила діагностичні дані цих клієнтів на підтвердження в німецьку клініку, звідки вони й потрапили в МОЗ України, відкрито кримінальне провадження, як і проти посадовців уряду Олексія Гончарука, що, проігнорувавши попередження і звернення, весь лютий і половину березня продавали захисні маски за кордон.
У цьому сенсі коронавірус справді сам є тестом на виразки суспільства, держави і міжнародної системи. Він допомагає наочно засвоїти, здавалося б, абстрактні теоретичні принципи, як-от відносної соціально-економічної рівності і солідарності, причому не тільки «простим смертним», а й «небожителям». Адже ці пацієнти Олександрівської клініки, скажімо, уже не можуть відкупитися від суду через свою недбалість і навіть не можуть дозволити собі дороге лікування за кордоном. Утім, волонтери Національного Корпусу продовжують розвозити лікарів на роботу власним транспортом, зауважуючи, що влада більше переймається облаштуванням VIP-палат у цій клініці, ніж долею решти українців.
Справді, по той бік морального терору проти «багатих», заможні пацієнти мають оплатити не тільки своє лікування, а й лікування усіх тих, кого вони потенційно й актуально інфікували, в ідеалі здійснивши помітний внесок у реанімацію системи охорони здоров’я України. Достатньо глянути на «VIP-палати» Закарпатської лікарні в м. Хуст, яку почали готувати до прийому коронавірусних хворих і фото інтер’єру якої потрапили в мережу, щоб переконатися у справедливості таких очікувань.
Що ж стосується «звичайних смертних», проблеми починаються тоді, коли самі тести на коронавірус не витримують перевірку на якість. Не встигли українці зрадіти завезенню китайських тестів і створенню мобільних бригад МОЗ для реагування на підозри на коронавірус на дому, як стало відомо про повернення Іспанією великої партії експрес-тестів до Китаю як таких, що мають низьку чутливість і показують негативний результат у насправді інфікованих пацієнтів. Адже мер Києва Віталій Кличко придбав для столиці тести тієї самої китайської компанії Shengzhen Bioeasy Biotechnology.
Водночас у самій Іспанії, яка, обігнавши Китай, вийшла на друге місце після Італії за рівнем смертності від коронавірусу (в Мадриді 12,5%) і фіксує наростання пандемії, шириться недовіра до уряду та ставиться під сумнів доцільність чинних карантинних заходів. Зокрема, громадські активісти самостійно розробили план тестування хворих із логістикою і оцінкою ресурсів за прикладом Ісландії й Південної Кореї, що був проігнорований урядом.
Глобальні конспіративні теорії відомі: маскування реальних причин неминучої економічної кризи через падіння цін на нафту, біологічна зброя (Китаю чи Штатів), підготовка до викликів глобального потепління – список можна продовжити.
Національні ризики, уже далеко не такі конспіративні, теж відомі:
- розпродаж
землі;
- визнання
ОРДЛО;
- перенесення
місцевих виборів для подальшої узурпації влади чинним урядом;
- саботування
«антиколомойського» закону про неповернення банків;
- ухвалення законів, вигідних чинній владі чи РФ.

Дефіцит довіри до урядів попри той факт, що багато можновладців захворіли на
коронавірус, виконуючи службові обов’язки (відомо про інфікування принца
Чарльза, прем’єра Британії Бориса Джонсона, Ангела Меркель у самоізоляції, в
Україні діагностовано COVID-19 у начальника поліції Києва Андрія Крищенка),
свідчить про те, що некомпетентними діями, корупцією і браком стратегічного
планування вони, на думку громадян, можуть завдати більше шкоди, аніж допомогти
подолати пандемію. Чого варті десятки випадків смерті від
коронавірусу серед лікарів Італії й де-факто перетворення
лікарень на осередки зараження замість лікування. Утім, судячи
з санітарної обстановки в Головному управлінні Національної
поліції у Києві, де ніхто не стежить за дистанцією в черзі
адміністративних правопорушників, штрафування саботажників режиму карантину
воно має почати з себе.
Власне, приклад замовчування летального потенціалу коронавірусу, з економічних і репутаційних міркувань, не виключаючи інших мотивів, першим подав уряд країни його походження – Китай. На цьому рівні даних Штати мають повне право звинувачувати китайську владу щонайменше в злочинній халатності, яка сприяла поширенню коронавірусу світом. Так, стало відомо, що починаючи із грудня Китай не тільки заперечував можливість передачі вірусу від людини до людини, а й наказував знищити результати його лабораторних досліджень доти, доки не було зафіксовано перші випадки зараження коронавірусом за межами Китаю – в Таїланді, Японії і Штатах (13, 15 і 21 січня відповідно), що поклало край міфу про ексклюзивний зв’язок хворих із ринком морепродуктів в Ухані. Недивно, що китайці самі ж не вірять у спад епідемії коронавірусу: сьогодні сталися сутички між жителями провінції Хубей і владою сусідньої провінції Цзянсі, яка заблокувала їм перехід через кордон усупереч розпорядженню центральної влади, адже Хубей межує із Уханем.
У нині далекому 2001 р., коли відбувся напад ісламістів на башти-близнюки в Манхетені, два найвідоміших живих філософи сучасності, Юрґен Габермас і Жак Дерида (помер у 2004 р.), що завжди полемізували між собою як «модерніст» і «постмодерніст», зустрілися кількома тижнями пізніше у Нью-Йорку й зійшлися на одному. Так, вони обговорили виклик навіть не стільки тероризму, скільки його політизації і штучного посилення в мас-медіа, а також наслідки «тотальної війни проти терору» для згортання проекту Просвітництва і обмеження конституційних прав громадян (точніше, самої можливості) на участь у демократичних процесах і вільного пересування космополітичним світом, що перетворюється на поліцейську планетарну державу. Сьогодні вони, безумовно, відзначили би вихід цих тенденцій на новий рівень.
Також, за винятком терактів Ісламської Держави в Європі і гібридних війн, справджується одне із передбачень Дерида про те, що 11 вересня, ймовірно, було останнім проявом класичного тероризму, його зв’язку з певною територією і шоковою візуалізацією в уявному, тоді як наступні диверсії (можна додати в контексті пандемії, як свідомі, так і випадкові), скоріше за все, будуть невидимі і неуявлювані. Скажімо, у випадку хімічної або біологічної війни буде достатньо обірвати транспортні й не тільки комунікації (що й відбувається сьогодні, тільки під знаком державного контролю), аби посіяти хаос і паніку і виправдати найсуворіші превентивні міри. Причому в появі асиметричної й значною мірою анонімної загрози винен сам Захід, який у ході холодної війни де-факто тренував своїх майбутніх ворогів, поширюючи світом атомну, хімічну й бактеріологічну зброю. Власне, запуск машинерії тероризму (до якої ми, знову-таки, можемо додати біженську кризу 2015 р. з початком масових військових дій у Сирії, що поповнила внутрішній терористичний ресурс ІД у країнах ЄС) Дерида пов’язує з інтервенцією невеликої кількості транснаціональних корпорацій у країни ісламського світу, яка позбавила їх природних багатств – єдиних сучасних благ, що не підлягають віртуалізації і детериторіалізації (розірвання зв’язку із територією походження). Нині ж до послуг терористів навіть усюдисущі нанотехнології, адже весь національний капітал «великих націй» поміщається в комп’ютері.
Аби не перебільшувати аналогію, звернімося лише до того пункту в міркуваннях Габермаса, де він закликає Захід відмовитися від консьюмеризму (споживацтва) і перевідкрити власний моральний вимір, аби не давати карт-бланш фундаменталізму, що, травматично переживаючи модернізацію і свій статус «лузера» в глобальних перегонах, покладає провину на Захід. Адже це працює і у випадку коронавірусу: не обмеження контактів і пересувань, а переоцінка цінностей тільки й спроможна щось змінити. Інший ефект суспільства споживання, на який скаржиться Габермас, полягає у легкому тріумфі його цінностей над публічними фігурами, чий рівень достатку вищий за рівень освіти, наслідки чого для решти громадян теж добре показав коронавірус.
Зрозуміла й головна вимога Габермаса: відхід від міжнародного права 19 ст., заснованого на принципі відносин національних держав, і перенесення відповідальності із суверенних урядів на мережу глобальних організацій, конференцій і компетентних інституцій, здатну вирішувати проблеми людства, в яку мають розвинутися союзи на зразок ЄС, НАФТА (Північноамериканська угода про вільну торгівлю) і АСЕАН (Асоціація держав Південно-Східної Азії). Для нього є незаперечним факт безсилля ООН або перед економічними інтересами реальних міжнародних гравців (війна в Афганістані, Іраку, тепер також Сирії, Лівії, Ємені), або перед національними інтересами держав (Сербія, додаємо РФ). Виконавчий потенціал ООН добре показала різня в боснійській Сребрениці, що перебувала під захистом цього міжнародного миротворця. Незважаючи на успішну появу міжнародного Гаазького трибуналу, сам факт втручання НАТО в Косово показує слабкість міжнародних інституцій саме на практиці. Те, що міжнародне право і Гаазький трибунал не діють, українці мали змогу переконатися з 2014 р. на власному досвіді, а карту Косово розіграв проти України Путін. Інше питання – механізми примусу такої світової спільноти: поки що підставні агенти на зразок юної Тунберґ нагадують цю нову міжнародну інстанцію десь так само, як ОБСЄ виконує функції об’єктивного арбітра і спостерігача. Нагадаю, 25 березня ООН заявила про виділення фінансової допомоги українському уряду в розмірі 33 млн. доларів для попередження гуманітарної катастрофи по обидва боки лінії розмежування. При цьому речник української дипломатичної місії при ООН Олег Ніколенко ніяк не прокоментував шляхи контролю над доставкою цієї допомоги саме незахищеним верствам окупованих територій.
Водночас міжнародна непрозорість виключає попередження наступних хвиль біологічної загрози чи загроз іншого типу, тобто контрглобалізація несе і власні очевидні ризики. Можна припускати, що після початкової реакційної фази ізоляції національних урядів попит на новий формат міжнародної солідарності, у поєднанні із задачею виходу з економічної депресії, зросте. Якби український уряд займався чимось ще, окрім корупції, він міг би відіграти важливу роль у формуванні альтернативної міжнародної системи, нагальність якої, на жаль, пандемія коронавірусу показує світу в рази краще за «кризу в Україні».
Звичайно, якщо Габермас чесний перед собою, він не може не визнати, що тією мірою, якою західний економічний імперіалізм призвів до ісламізму, тією ж мірою і суто конституційне розуміння громадянства та ідеали мультикультуралізму, які він заохочував з моменту падіння Берлінської стіни, лягли в основу не лише швидкого поширення коронавірусу, а й запізнілої реакції країн Західної Європи на вимоги міністрів внутрішніх справ та інфекціоністів закрити кордони і почати перевірки іноземців, передусім китайців, на COVID-19. Так, країни Східної Європи, відсутність ісламістів на території яких була одним з орієнтирів для архітекторів Брекзиту, зафіксувавши перші випадки зараження в середньому на тиждень пізніше, ніж країни Західної Європи, при цьому закрили кордони на тиждень раніше. Західна Європа керувалася не тільки ідеалами відкритого суспільства і небажанням позбавлятися прибутків від туризму, як австрійський чи французький розсадники коронавірусу, курорти Ішгль і Куршевель, а й прагненням уникнути репутації «синофобських», «расистських» суспільств. Весь лютий крупні ЗМІ типу The Guardian працювали в альянсі з місцевими чайнатаунами в Італії, Штатах чи Великобританії, які, керуючись своїми конституційними правами громадян нарівні з італійцями й англійцями, протестували проти ксенофобії, ігнорування їхнього бізнесу й припинення сполучень із Китаєм, коли уже було добре відомо про блискавичне розповсюдження коронавірусу.

Скоріш за все, після завершення пандемії блага глобалістичного світу на кшталт фрілансу і туризму повернуться, хоча і в меншому об’ємі, але саме зараз час активно ставити питання про альтернативні міжнародні блоки, динамічний баланс яких почав підтримувати пізній Габермас. Вразливість окремих країн у сучасному світі, наочно продемонстрована коронавірусом, не залишає вибору для тих, хто прагне контролювати процеси, а не бути об’єктом санітарно-дисциплінарних розпоряджень чужих інстанцій. Знову-таки, якщо агресія РФ досі була недостатньо переконливим мотивом для форсування регіонального союзу, пандемія коронавірусу спонукає до створення щонайменше Фонду солідарності Інтермаріуму для оперативного реагування в разі повторного спалаху, щонайбільше – резервної економічної моделі. Інша причина – подібне до Японії (де ще до хвилі ісламського тероризму в Європі розсекречені дані поліції 2010 р. засвідчили державне стеження за мусульманською меншиною) збереження етнокультурних ідентичностей у країнах Центрально-Східної Європи, чиє використання іммігрантської робочої сили ще не сягнуло критичної позначки. З другого боку, економічна міграція у країни Західної Європи (і навіть Польщу з України) доволі висока, і пандемія коронавірусу не може не дати поштовх програмам репатріації, адже у разі пандемічного рецидиву негромадяни або мігранти можуть постраждати. Важливо, що відносна моноетнічність регіону відкриває горизонт і для динамічнішої економічної міграції у його межах, що в ідеалі має існувати у формі кваліфікованої взаємовигідної співпраці. Тобто цілком можливо створити острівки свободи у глобальному орвелівському світі навіть за умов реалізації поганого сценарію (постійної загрози повторного біологічного ураження). Не виключаємо й найгірший, а саме свідоме застосування біологічної зброї (під маскою природного повернення пандемії) у військових цілях, що загострює важливість солідарної роботи розвідки та інших безпекових служб регіону, адже в таких випадках «географія як доля» знову дає про себе знати.
Висловивши цей компромісний варіант між мимовільним «повстанням проти сучасного світу» (ідіома Юліуса Еволи), спровокованим коронавірусом, і «1984» Джорджа Орвела в оцінках нинішньої ситуації, все-таки треба однозначно заявити: добре чи погано, але глобалізація серйозно «занедужала», і ми можемо сподіватися хіба що на «ремісію» перед наступним витком «хвороби». Точно ж погана новина у тому, що уряди отримали індульгенцію на політичну сваволю, яку потрібно чітко відокремити від справжніх карантинних заходів, тоді як більшість громадян по всьому світу вітають «драконівські заходи» вкупі із абсолютно необов’язковим пакетом політичних перетворень. Ясно, що формуватиметься новий світовий лад, який не реагує на ризики такого типу, а побудований із їх урахуванням, та ключовий момент у тому, щоб не дозволити владі узурпувати цю місію в своїх егоїстичних цілях. А навпаки, побачивши, що «король голий», нерозривно поєднати принцип безпеки з принципом відповідальної свободи і громадської активності. Врешті-решт, якщо філософи на зразок Габермаса й Дерида не посоромилися показати світу правду про «миротворчість» США і путінізм у ході «перезавантаження» відносин між Штатами, які оголосили війну тероризму, і Росією на шляху до Беслану, у нас точно є що сказати міжнародним інституціям стосовно права на саботаж деяких неминучих кроків чинної влади.