Кілька днів тому український журналіст Дмитро Гордон взяв інтерв’ю у прокурора Наталії Поклонської, яка сприяла окупації Криму Росією, а невдовзі після цього, записав трьохгодинну трансляцію із терористом і одним із ватажків “Новоросії” та ДНР Ігорем Гіркіним-Стрелковим.
Зважаючи на той факт, що Гордон далеко не першопроходець у інтерв’ю з терористами, ми вирішили опитати кількох репортерів, що висвітлюють військові конфлікти, про те, наскільки етичним є надавання терористам інформаційної платформи, чи порушує це якісь закони і чи загрожує авторам таких інтерв’ю кримінальна відповідальність.
Перш ніж перейдемо до респондентів, одразу зазначимо, що деякі відповіді нам були надані анонімно з огляду на незнання українського антитерористичного законодавства співрозмовниками і тому що базуються винятково на їхньому особистому досвіді, або ж із особистих причин. Авторство тих, хто погодився на коментар відкрито, буде зазначено.
У ході підготовки матеріалу нам були надані коментарі експертів з Польщі, Словаччини та Литви.
Вітольд Добровольський – військовий репортер, член Асоціації Журналістів Польщі, висвітлював Революцію Гідності, війну на Донбасі, протести у Гонконгу, Парижі і Бейруті.
Це доволі складна тема, щоб краще пояснити, візьмемо приклад боротьби США з Аль-Каїдою після 11 вересня. Була ситуація з італійським або іспанським журналістом, який зробив інтерв’ю з одним із лідерів Аль-Каїди, що послужило причиною його арешту і ув’язнення через те, що той мав контакти з терористами.
Це складно, тому що це частина дискурсу про свободу слова і преси, якщо йдеться про те, чи можна робити такі інтерв’ю.
Були також американські журналісти, які показували війну з перспективи талібів, попри те, що США з ними в стані війни. Ще цікавішою ситуацією є те, що недавно або New York Times, чи Washington Post опублікували навіть не інтерв’ю, а заяву талібів, що також спровокувало дискусію.
Дані випадки показують те, як змінився підхід до таких ситуацій, бо спочатку США могли заарештувати когось за інтерв’ю з терористами, а зараз американські газети публікують заяви талібів.
Була також цікава ситуація з німецьким журналістом Юргеном Тоденхофером, який першим відвідав територію ІДІЛ. Попри те, що Німеччина була в коаліції проти Ісламської Держави, він зробив інтерв’ю з членами ІДІЛ і ніхто не розпочинав проти нього репресій.
З іншого боку, мені важко уявити, що під час умовної агресії РФ проти Польщі польський журналіст, без жодних докорів сумління, робив би репортаж із російським військовим.
На Донбасі ситуація ускладнюється тим, що Україна має справу як із тероризмом, так і з Росією, що дещо відрізняється від ситуації з ІДІЛ.
Я був у окупованому Донецьку в 2014 році, але я туди поїхав як журналіст і представник держави, яка не є стороною конфлікту.
Українські журналісти не могли працювати на окупованих територіях, як і російські пропагандисти не могли працювати на підконтрольних Україні територіях.
Павел Боболовіч – політолог, власний кореспондент Radio Wnet у Києві. Висвітлював Революцію Гідності, війну на Донбасі і російсько-грузинський конфлікт.
Якщо йдеться про журналістську етику, то необхідно пам’ятати про такі принципи, як турбота про суспільне благо. Треба задуматися, чи інтерв’ю з людиною, яка підозрюється в тероризмі, підпадає під ці критерії, або ж навпаки послужить реалізації терористичних цілей, тільки в іншій площині.
Історії відомий такий принцип, як Ad Hitlerum, уявімо, що хтось з поляків під час Другої світової захотів би зробити інтерв’ю з нацистами. Яку інформаційну цінність мав би такий репортаж?
Сьогодні існує практика інтерв’ю з людьми, які підозрюються у тероризмі, але все залежить від того, як саме було зроблене це інтерв’ю. З мого досвіду можу сказати, що для мене всі розмови з особами, причетними до російської агресії проти України, завжди були складними.
Вони ніколи не були щирими у своїх діях, а умови, в яких проводилися ці інтерв’ю, сприяли тому, що вони мали низьку інформаційну цінність для мого читача. З іншого боку, немає жодного сенсу питати у терориста, що він думає.
Маючи певну ієрархію своїх цінностей, ми знаємо, на чиїй стороні ми функціонуємо, бо є світ демократії і верховенства права, тож наша діяльність як журналістів повинна вписуватися у цю систему цінностей.
Коли атакував Беркут на Майдані і я бачив, що вони б’ють невинних людей, то мені не треба було питати у беркутівця про його мотивацію, щоб потім якось протиставляти думку активістів Майдану і Беркуту.
Якщо йдеться про Гордона і Гіркіна, то фундаментальним питанням є те, чи це було інтерв’ю. Його заява про те, що він його зробив у координації із українськими спецслужбами, перекреслює можливість оцінки цього матеріалу як інтерв’ю.
Якщо ж навіть такої координації не було, але він стверджує, що була, то тим більше такий матеріал втрачає будь-яку журналістську цінність.
Я ніколи не любив слухати Гордона з його програмами і шоу, зрештою, я ніколи й не сприймав його як журналіста, а скоріше як шоумена. Це інтерв’ю відрізняється від попередніх матеріалів Гордона, бо питання, які в ньому фігурують, виглядають так, ніби заздалегідь кимось написані, обговорені і узгоджені, а за своїм змістом є абсурдними.
Складається враження, що Гордон абсолютно не переймається пошуком правди і навпаки, вписується у риторику Гіркіна і його пропагандистський посил.
З точки зору журналістики – це ганьба, бо є абсолютно неприпустимим розпочинати інтерв’ю з того, що ти хвалиш таку особу за відвагу, вже не кажучи про багаторазові слова подяки протягом розмови.
Він же розмовляє з терористом і людиною, яка відповідає за злочини перед українською державою. Щодо Гіркіна, зважаючи на те, в чому він зізнається, то цілком очевидно, що розмова відбувається з патологічним убивцею.
Тож будь-які похвали на його адресу чи слова подяки є просто ганьбою.
У даній розмові немає жодної журналістської скрупульозності, яка би дозволила витягнути з нього якісь свідчення, тож це просто надавання пропагандистської платформи для терориста.
Важливим є також громадянський фактор. Схожі розмови були проведені західними журналістами, які не задіяні в конфлікті як громадяни. Варто пам’ятати, що ми передусім є громадянами своїх держав.
Дивлячись на Гордона як громадянина України, а так він себе у цьому інтерв’ю позиціонує, то тут теж маємо ряд прикладів негідної поведінки, зокрема, його жести чи кивання головою на моментах, які би викликали емоції не лише в українців, а й тих людей, які підтримують Україну в цілому світі.
Мені важко уявити, що громадянин України може спокійно слухати про такі речі і не реагувати на них.
Я згоден із тими, хто каже, що це велика провокація, оскільки вона не вносить нічого нового у інформаційний дискурс, який стосується війни. Співрозмовник Гордона апріорі буде брехати, особливо в тих моментах, де говорить, що не діяв за вказівкою Росії.
Вітольд Репетович – військовий репортер, автор документальних фільмів про ІДІЛ і гуманітарну кризу на Близькому Сході, автор книг. Висвітлював військові конфлікти у Сирії та Іраку.
Абстрагуючись від ситуації з інтерв’ю Гордона, бо в даному випадку я не знаю деталей, скажу, що журналіст, звичайно ж, має право робити інтерв’ю з терористами чи злочинцями. Журналіст має право робити репортажі з кожним, але принциповим у таких ситуаціях є те, що таке інтерв’ю повинно відповідати чинним журналістським стандартам.
Звичайно ж, питання журналістських стандартів є предметом оцінювальних суджень.
Існує різниця між ситуацією, коли матеріал вписується в пропагандистський наратив конкретної терористичної організації і ситуацією, коли репортаж не вписується у критерії ідейного посилу терористичної пропаганди.
Якщо це другий варіант, то я вважаю, що інтерв’ю можна робити з кожним.
Давайте візьмемо, наприклад, ІДІЛ.
Були ситуації, коли журналісти робили інтерв’ю з членами Ісламської Держави, які викликають у мене певне занепокоєння з етичних міркувань. Скажімо, коли дана організація утримувала в полоні журналістів, а інші журналісти робили з її членами інтерв’ю.
Тим не менше, ці інтерв’ю були об’єктивними і не були пропагандою ІДІЛ.
Зовсім інша річ, коли хтось дублює пропагандистські тези Ісламської Держави. Я робив інтерв’ю з представниками руху «Хезбола», і для мене не було би проблематичним зробити репортаж із талібами чи будь-якими іншими організаціями такого типу.
Якщо даний матеріал не несе жодної пропаганди, то для автора не має бути правових наслідків.
Якщо інтерв’ю з терористом об’єктивне, то предметом дискусії може бути те, чи утримує дана особа заручників. Була ситуація, коли німецький журналіст поїхав до Мосулу, а в той самий час там відбувалися страти інших журналістів.
У цьому випадку в мене були питання до його журналістської етики.
Бо, з одного боку, є журналіст, який записує інтерв’ю, а з іншого, той, який має ніж біля горла. Тим не менше, це не змінює того факту, що він мав право його зробити.
Зовсім інше питання – чому цей репортаж служить, якщо це прославляння сторони, з якою Україна воює, то тут вже є проблема.
АНОНІМНІ УЧАСНИКИ ІНТЕРВ’Ю
Наталія (ім’я змінено) – військовий репортер, займається висвітленням конфліктів на Близькому Сході.
Проведення інтерв’ю з екстремістськими і терористичними організаціями не має бути забороненим, тому що роллю журналіста є пошук правди. Лише таким чином, тобто через розмову з різними організаціями, можна здобути більше інформації про конкретну справу.
Це питання доступу суспільства до інформації, а також, у якомусь сенсі, журналістської об’єктивності, яка не є можливою на 100%.
Однак розмова з організаціями, які ми вважаємо терористичними, дозволяє ширше поглянути на ситуацію. Я не можу собі уявити ситуації, в якій за схожі розмови когось карали чи вводились якісь правові санкції, оскільки це значною мірою обмежило би мою журналістську свободу і доступ до інформації.
У своїй професії мені часто доводиться мати справу з організаціями, які визнані екстремістськими чи терористичними, однак мені здається, що в цьому й полягає роль журналіста, що він розмовляє з такими людьми.
Метою журналістики є пошук правди та інформації, а іноді саме такі організації становлять її єдине наявне джерело.
Юлія (ім’я змінено) – військовий репортер, висвітлювала Революцію Гідності і війну на Донбасі.
Я не знайома з українським антитерористичним законодавством, тим не менше, закони про пресу цього не забороняють, якщо інтерв’ю не містить жодної терористичної пропаганди.
У мене є друзі, які записували інтерв’ю з бойовиками Аль-Каїди і яких, згідно із законом про журналістську таємницю, не могли викликати на допит, щоб дізнатися місцезнаходження терористів чи будь-яку іншу інформацію, яка може допомогти у їх затриманні.
Тут також складно оцінити з точки зору України, яка є стороною конфлікту.
Наприклад, якщо якийсь журналіст із Європи бере інтерв’ю у солдатів Асада в Сирії, то тут важко говорити про правову сторону питання, оскільки його країна не задіяна в конфлікт.
Віктор (ім’я змінено) – міжнародний експерт із боротьби з тероризмом, дослідник військових конфліктів.
Існує принципова різниця між журналістською і дослідницькою етикою.
Я би не став критикувати журналіста, який прийняв рішення провести таке інтерв’ю. Краще знати, ніж не знати – саме таким принципом керуються журналісти.
Зовсім інша справа – дослідницький підхід, але і тут є ризик розворушити осине гніздо.
Варто пам’ятати, що існують «колишні» терористи, «неактивні» терористи, а також ті, які покаялися. З такими людьми дослідник може розмовляти, якщо отримає відповідну згоду від дослідницького центру.
Тим не менше, чи існують колишні терористи, залишається відкритим питанням, на яке дослідник повинен дати відповідь.
