Великодержавність – це природний потяг країни до розросту. Якщо держава не має таких амбіцій, то вона досить швидко деградує і занепадає. Такий суспільно-історичний закон. Якщо 300-500 років тому це виражалося у колоніалізмі, підкоренні і завоюванні земель, то вже років 50 тому експансія стала економічною, культурною чи політичною, що не передбачало безпосереднього захоплення чи адміністрування підкорених територій. І сьогодні ми в передчутті чергової зміни характеру великодержавних прагнень. Світ повертається до колоніалізму. Але вектор колонізації буде спрямовано не горизонтально, а вертикально. Колоніалізм завтрашнього дня буде космічним.
Китай розробляє програму колонізації Місяця. Ілон Маск готується до колоніального стрибка на Марс, а Дональд Трамп коригує його, зауважуючи, що цей стрибок має бути американським. Подібні ідеї вирують у космічних агенціях індусів, японців, ізраїльтян і росіян. Дуже скоро стане очевидно, що держави без космічних програм швидко стануть відсталими.
Лише країни, які небезпідставно претендують на великодержавний статус, здатні дозволити собі реальні космічні програми. І це не просто статусність, це не “порожні понти”. Це дійсно заділ на майбутнє. Ресурси нашої планети поступово вичерпуються, а за її межами ці ресурси ще не обліковані, але явно дуже значні.
Власні космічні агенства має багато держав, але рівень спроможності цих структур дуже різний. На сьогодні є лише три країни, які здатні самостійно здійснювати пілотовані космічні польоти. Це США, КНР та РФ. Вони мають найвищий з можливих сьогодні рівнів практичної космонавтики. У тому, що офіційна Москва є в цьому списку – заслуга передусім українців, адже саме етнічні українці заклали фундамент радянської космічної галузі, на якому до сих пір тримається РосКосмос.
12 квітня відзначають Всесвітній день космонавтики. Як правило, це свято прийнято пов’язувати з іменем Юрія Гагаріна, першого космонавта. Та насправді його внесок у той перший політ був не набагато більшим, ніж внесок собак Білки і Стрілки. Гагарін був без сумніву людиною сміливою, адже йшов на ризик свідомо, знаючи долю учасників попередніх спроб. Між тим, перший космічний політ – все-таки не його заслуга. Гагарінський вихід за межі атмосфери – заслуга конструктора Сергія Корольова. Писати про те, що засновник практичної космонавтики був свідомим українцем вже банально. Про це писалося вже не один і не зва рази. Додам лише, що окрім Корольова в історії космонавтики є тільки дві людини, які зробили співрозмірний внесок у цю сферу. Це Валентин Глушко та Костянтин Ціолковський. І обидва вони – українці. Останній навіть пишався своїм походженням від Северина Наливайка. Тож, нашій нації є притаманною не тільки думка про космічні простори, але й спроби втілення таких думок.
Другим рівнем у космічній галузі є здатність самостійно запускати ракетоносії. До цієї категорії, окрім вже згаданих США, КНР і РФ належать також Індія, Японія, Ізраїль, Євросоюз (країни ЄС здатні на це тільки разом) і Україна. Так, наша держава все ще посідає серйозне місце у космонавтиці сьогодення. Але буквально за останній десяток років українська космічна індустрія швидко почала старіти. Це стосується не тільки працівників сфери, але й технологій. І це може стати критичним вже в найближчому часі (дуже сподіваюся, що це ще не сталося).
Здавалося б думати українцям про космічну сферу сьогодні – чиста утопія. Так, самим нам зараз явно не до космосу. Але чим далі ми відкладаємо ці мрії, тим далі від їх реалізації ми стаємо. Тому хоча б мріяти про космос українцям забороняти не можна. Та і в практичній площині ми все ще можемо дещо зробити. Правда вже не тільки власними силами. Такі базові можливості, які має сьогодні Україна, мріяли б мати наші сусіди-союзники. Польща, Чехія, Угорщина, Естонія і Румунія мають власні космічні агенства, але наразі самостійно не запускають навіть супутники. Всі вони є учасниками програм Європейського космічного агенства (ЄКА). Країнами-співробітниками (приймають участь лише в окремих програмах) ЄКА є також Болгарія, Словаччина, Словенія, Латвія і Литва. Всі ці країни мають власні національні космічні програми. А Хорватія має лише угоду про співробітництво з ЄКА. Так само як і Україна. Всі вищеперераховані держави у ЄКА є другорядними учасниками порівняно з країнами-засновниками ЄвроКосмоАгенства. Працювати самостійно в космогалузі ці країни мріють, але не здатні, бо не мають належного базису. А от наша країна такий базис має. У разі поєднання українського базису і самостійницьких космічних прагнень країн Тримор’я, цілком могла б виникнути окрема космопрограма Адріатично-Балто-Чорноморського простору. І ця програма не обов’язково повинна ставати у конфронтацію з ЄКА. Умовний “Інтермаріум-Космос” цілком можливий у співпраці з “Євро-Космосом”. Приблизно так само як Тримор’я чи Північна Рада сьогодні співіснують з ЄС.
Таким чином, український космічний напрям – це не утопія. Наші стартові позиції цілком достатні для подальшого розвитку. Звісно, цей розвиток можливий лише у співпраці з сусідніми країнами. Але в будь-якому разі вітчизняний внесок у позаземну експансію – це не марення, бо все-таки на це є певні підстави. Так, українські космоколонізатори – це хай і небезпідставна, але все-таки мрія. Втім, саме з мрій все і починається!