Пост-комуністичні режими в країнах колишнього СРСР і державах – учасницях Варшавського договору ніколи не були повністю вільними від комуністів і людей у погонах, які служили в радянській армії і спецслужбах, а потім легалізувались при новому режимі.
Багатьом членам антикомуністичної опозиції можна закинути членство у комуністичній партії, тим не менш в жодному випадку не варто забувати, що реалії всіх комуністичних держав такі, що за інших обставин особистість, яка буде проти системи, просто знищать.
Тут важливо оцінювати не наявність партквитка КПРС, а діяльність людини, спрямовану конкретно проти системи. Інакше, за такою логікою, можна всіх наших батьків і дідусів з бабусями притягувати до відповідальності за злочини комунізму за фактом членства у КПУ.
Рано чи пізно всередині кожного режиму виникає сила, яка розхитує систему зсередини, так як її цінності вступають у моральний конфлікт з генеральною лінією партії, що згодом призводить або до ліквідації режиму внутрішньою опозицією шляхом мирної передачі влади, або його повалення силою.
Якщо дивитися на Україну після 1991 року, то можна однозначно сказати, що українські комуністичні еліти не хотіли незалежності зразка Польщі, Угорщини і країн Балтії, а передусім незалежності від наказів Москви. Саме тому в Україні так і не розпочався процес люстрації, слідчих комісій по злочинах режиму і очищення органів безпеки від колишніх кадрів.
Незалежна Україна, як і Росія, зберегла статус-кво в контексті ідеологічного минулого, відмови від заборони КПУ і приходу до влади демократичних сил. Відбувався активний процес перетікання колишніх комуністів у нові демократичні проекти, який мав лише косметичний характер.
Війна в Україні і колапс проукраїнської геополітики
Принциповою помилкою українців є віра в те, що представники старої еліти, за яких вони голосують останні 29 років, щиро зацікавлені у реальних змінах тієї системи, яка їх породила. Йдеться не лише про політичну культуру того часу з всіма її нюансами, але й менталітет, звички та їх історичне бачення досвіду життя в Радянському Союзі і відносин з сучасною РФ з перспективи вже незалежної України.
Перемігши у Холодній війні, Захід не добив Росію кинджалом милосердя, зробивши натиск на дезінтеграцію спадку СРСР, а навпаки допоміг їй провести економічні реформи і навіть активно наполягав на створенню федерації колишніх радянських республік.
Колеги по партії, які ділили спадок червоної імперії в її вже незалежних володіннях, не мали відкритого конфлікту між собою хоча б на суспільному рівні. Рівень лояльності українських комуністів до Москви був вищий, ніж в Угорщині, де спроба повстання в 1956 році була брутально придушена.
Також в історії України та СРСР не було епізодів на зразок крові у басейні, коли угорські спортсмени побили радянську команду на Олімпійських іграх, як відповідь за танки на вулицях Будапешта.
Зрештою, багато про що говорить і розподіл голосів, відданих за Кравчука і Чорновола, якого пізніше ліквідували. Як наслідок, пізніше українці ковтнули «котлету по-київськи» від Буша старшого, утримавшись від «суїцидального націоналізму», а потім аналогічно здали ядерну зброю.
У підписанні Будапештського меморандуму не було жодного слова про українські геополітичні інтереси.
Заяви Кравчука про неможливість утримувати ядерну зброю через складну економічну ситуацію звучать абсурдно, якщо подивитися хоча б на Північну Корею, котра обложена міжнародними санкціями і є далеко не економічним хижаком свого регіону, тим не менш змогла утримати ядерний потенціал.
Це зовсім не про ідею ставати КНДР Східної Європи, а передусім про те, що до влади в 1991 році прийшли люди, які й не збиралися боротись за українські національні інтереси, а по старій звичці узгоджувати їх із Москвою, користуючись привілеями незалежності.
Процес очищення влади так і не розпочався, відповідно на Сході почали осідати серйозні проросійські сили, які максимально налаштовували Донбас і Крим проти держави Україна, культивуючи міф про особливість регіону та його одвічну спорідненість з РФ.
Це при тому, що у 1991 році на референдумі за відділення від СРСР Донбас голосував 83% на підтримку незалежності України, в Криму ж цей показник сягнув 54%. Сентименти Путіна щодо розпаду СРСР як найбільшої геополітичної катастрофи ХХ століття активно поділяли політики Партії Регіонів і значна частина сформованої із старих кадрів системи.
В світлі цього заява Фокіна, що Росію можна зрозуміти, бо якби не анексія Криму, то його би зайняли американці, не викликає здивування.
Це лише голос тієї епохи, яка безповоротно минула, але вони вперто намагаються створити її симулякр.
Почуття меншовартості щодо Москви призводить до меншовартісної позиції на міжнародній арені і меншовартісних ідей на зразок амністії, особливого статусу та інспекції українських позицій терористами.
Порошенко і Зеленський – політичний і культурний Янус системи
Порошенко, зважаючи на суспільний запит на вишиванку і українську мову, довгий час вів косметичну проукраїнську політику.
Так, не можна забрати таких його досягнень, як коаліція проти РФ по санкціях, безвізовий режим і Томос, але й мовчати про воскресіння Медведчука після вигнання Януковича з України, вибухи складів боєприпасів і Мінські домовленості не правильно.
Звичайно, якщо порівнювати його із Зеленським, то перевага буде на боці першого, але, слідуючи такій логіці, можна сказати, що Янукович – це краще, що траплялося з Україною, бо порівняно з тим, що сьогодні, долар був по 8 гривень, злотий по 2.50, а Крим і Донбас були в складі України.
Оцінюючи того чи іншого політика, не варто скочуватися до дискусії рівня «В Африці люди ще гірше живуть»
Казки політтехнологів штабу ЄС про те, що Меркель мало не змусила Порошенка включити Медведчука у ТКГ в Мінську, мають як мінімум низьку риторичну вартість. Меркель, будучи посередником у переговорах, може лише рекомендувати, але не включати представників у групу, яка представляє інтереси України.
Зрештою тодішній глава МЗС Павло Клімкін спростував тезу про наполягання Меркель на участі Медведчука.
Якщо зважати на факт, що Медведчук від початку конфлікту на Донбасі внесений у санкційні списки США, то в найгіршому випадку можна було би використати статус Сполучених Штатів як гаранта безпеки України і послатися на те, що кум Путіна є персоною нон-грата для Вашингтону і, відповідно, не може представляти інтереси України в ТКГ.
Саме під час каденції Порошенка були створені сприятливі умови для повернення реваншистів у політику.
Під час каденції його ручного прокурора бійці Беркуту виходили під застави і на домашній арешт, а потім успішно їхали в Росію, або в ДНР «мочить укропов». Аналогічно було з сепаратисткою Нелею Штепою, котра не лише повернулась в українську політику, але й відсудила в України 3600 євро у ЄСПЛ.
Зеленський, який будував свою кар’єру гумориста на тому, що весь час висміював українську культуру, Помаранчеву революцію і Майдан, є зразком культурного стовпа радянського спадку.
Як же можна стріляти в тих, до кого ти їздив у Москву, хто вчора дивився твої концерти і на чиїх корпоративах ти розважав гостей, називаючи свою націю хохлами, яким далеко до старшого брата з Кремля?
Нічого страшного в загиблих солдатах немає, як і зруйнованих будинках, це ж лише невелика сварка старшого і молодшого брата в результаті якої розширяються цвинтарі по всій Україні.
Війна – погана річ, яку треба завершити максимально швидко, бо прості люди, які рукоплескали окупації Криму чи вбивцям беркуту, насправді нас люблять. Звичайно ж люблять, але лише тоді, коли українці не вимахуються своєю «мовою», мастурбують на «Вєлікую атєчєствєную» і покладають квіти Леніну зі Сталіним, а не ось це все з майданами і ленінопадом.
Це та парадигма України, яку би хотів бачити Зеленський.
Немає різниці, в кого які герої кіборги чи ополченці, головне, щоб був абстрактний мир і всі дивилися сватів і 95 квартал. Як наслідок в Україні знову народжуються клуби любителів Червоної Армії, спортивні секції, чиї бійці нападають на проукраїнських активістів, або банди тітушок під назвою «Патріоти за життя».
Кравчук, Фокін і Медведчук в контактній групі, попри те, що останній вже до неї непричетний – це стратегія Банкової, озвучена ще на початку президентської кампанії Зеленського.
Хто ж здатен краще «домовитися посередині», ніж люди з однієї епохи, яких пов’язує не лише спільне партійне минуле, але й служба в одній безпековій структурі?
Логічно, що ветерани, які виступають проти тез про амністію і особливий статус, ручні ЗМІ демонізують, називаючи ворогами миру та «войовничою меншістю».
Добровольці є тією кісткою у горлі, яку не передбачила Росія, відповідно її основною метою є представлення ветеранського руху і добровольчих батальйонів терористами з одночасною легалізацією справжніх терористів через зміни в українській конституції.
Це зніме запобіжники суспільного опору, а також позбавить Україну аргументів на міжнародній арені, а в кінцевому результаті призведе до повернення Росії на салони великої політики. Такий сценарій вже відпрацьований на Грузії, агресія в якій пройшла для Росії без жодних наслідків і геополітичних втрат серед західних партнерів.
Парадокс в тому, що чим більше Захід дозволяє відкусити Росії, тим сильніше утверджує її в тому, що можна вона не понесе жодних втрат від своєї агресивної політики.
Чи готові США і ЄС до наслідків помилки часів Холодної війни?
Якщо зважати на той факт, що РФ до цих пір сприймають не як державу-агресора і спонсора тероризму, а трактують як повноцінного політичного партнера, то можна констатувати, що погодившись віддати Україну, вони погодяться на нові Судети, Польщу і марш зелених чоловічків на Європу.
Владислав Ковальчук – аналітик і член редколегії Intermarium Support Group
