Українсько-польські відносини чим далі, тим частіше стають предметом гарячих дискусій, зокрема під час каденції Володимира Зеленського, який, треба віддати належне, в якомусь сенсі зрушив їх з мертвої точки взаємних блокад і звинувачень.
Головування Вітольда Ващиковського у польському МЗС призвело до загострення історичного конфлікту «ОУН-УПА – Волинська різня», тим не менш відносини обох держав не можна назвати конфліктними, а дії України в цьому напрямку аж ніяк не можна назвати політикою угодовства перед Варшавою.
31 серпня 2019 року, під час візиту Володимира Зеленського до Варшави, був деблокований процес ексгумації жертв ОУН-УПА на Волині, натомість Польща зобов’язувалась відновити всі зруйновані пам’ятки в Україні. Ще одним важливим досягненням візиту Зеленського було підписання газової угоди, а точніше включення України як рівноправного партнера до польсько-американської угоди про поставки газу і одночасно меморандуму про енергетичну безпеку.
Основною метою цієї домовленості було досягнення енергетичної незалежності від Росії як країни-агресора і диверсифікація джерел постачання енергоресурсів.
Чи можна це назвати угодовством?
Навряд чи, адже Україна не взяла на себе зобов’язання в односторонньому порядку. Аналогічно на себе взяла зобов’язання Польща, пообіцявши відновити зруйновані пам’ятники і надгробки. Такі домовленості не принижують української гідності, адже саме відновлення українських надгробків і місць пам’яті вимагали як націоналісти, так і всі ті, хто задіяний у процес українсько-польського діалогу.
Окрім того, що між Варшавою і Києвом вперше за тривалий час знайшлися точки дотику, Україні також вдалося обмежити енергетичну сферу впливу РФ, у яку нас активно намагаються повернути Медведчук і Рабінович, котрі роблять це за мовчазної згоди спецслужб.
Не менш позитивним кроком є суттєве зміщення фокусу з тем,які ділять українців і поляків на події, котрі однозначно зближують Україну і Польщу.
Варто зазначити, що попри традиційне вшанування жертв Волинської різні основним історичним посилом в українсько-польських відносинах у 2020 році було братерство зброї у Варшавській битві 1920 року. Окрім флешмобу із символічною датою в соціальних мережах між урядами обох країн велися переговори про проведення спільного українсько-польського параду в Києві.
Вперше від 2014 року на рівні урядів заговорили про історичну політику, скеровану на діалог і примирення, а не на позиційний торг і міряння кількостями загиблого цивільного населення.
Хіба не про це весь час говорили праві?
Фактично постійно в історичному диспуті з поляками в контексті критики політики пам’яті Варшави червоною ниткою проходила теза, бачення і альтернативна пропозиція розмовляти про важкі сторінки історії, одночасно фокусуючись на позитивному досвіді і об’єднуючись проти ліволіберального диктату, російської агресії та міграційної кризи, котра сколихнула Європу.
В цьому сенсі Україна з Польщею можуть стати прикладом для решти країн регіону
На відміну від Балкан українців з поляками ділить конфлікт, що стався понад 70 років тому,в той час як країни колишньої Югославії повинні проходити крізь діалог про події, які мали місце 20-25 років тому.
Нашою частиною Європи не ходить примара кривавих конфліктів епохи ООН і НАТО з їхніми живими учасниками і свідками, котрі явно не будуть зваженими і раціональними заради абстрактного миру з тими, в кому вони бачать колективного ката своєї сім’ї, міста чи всієї нації.
Тим не менш, по обидві сторони кордону знайдуться ті, хто буде розповідати про «затонулу Атлантиду міжвоєнної Галичини» Перемишль чи кричатимуть “Lwów – polskie miasto”, погрожуючи одного дня повернути втрачене.
Ще жалюгідніше на цьому фоні виглядає абстрактне повстання проти панського ярма через 100 років, котре сміливо можна порівняти з ресентиментом «Black Lives Matter», в контексті якого чорні свідомо ставлять себе в завідомо рабську позицію в історичній ієрархії. По факту, окремі українці, деякі з яких вважають себе націоналістами, як і чорні у США, визнають над собою колективного польського пана, перед яким вони в позиції кріпака.
Звичайно ж такий підхід не має нічого спільного із сучасністю і більше нагадує обмовку по Фрейду
Зазвичай найбільша проблема полягає в тому, що тон дискусіям про українсько-польські відносини задають ті, хто не володіє українською мовою і навпаки, що робить якісний аналіз проблематики фактично неможливим як з наукової, так і чисто людської точки зору.
Дискурс нагадує філософів із платонівської печери, які можуть бути авторитетними в певних колах інтелектуалами, але змушені вірити у реальність тіней, які пробігають між стіною, що вони бачать і вогнем у них за спиною. Всіх інших, хто намагається вивести їх з печери вони вважають безумцями,зводячи дискусію до рівня argumentum ad personam.
На жаль, це не всі ті позитивні події, які самопроголошені експерти свідомо ігнорують, але про це дещо пізніше.
Проблеми в українсько-польській політиці пам’яті, однозначно, мають місце, тим не менш основною причиною провалів фактично всіх переговорів є саме позиційний торг, а не фокусування на вирішенні проблеми.
Вимоги Варшави відмовитися від УПА сприйматимуться точно так само, як і вимоги Києва відмовитися від Армії Крайової. Ні українці, ні поляки на це не підуть, а кожен, хто на цьому наполягатиме буде створювати собі образ ворога не обов’язково маючи злі наміри.
Щоб поляки краще зрозуміли українців, можна привести приклад польсько-ізраїльського конфлікту щодо звинувачень Польщі у співучасті в Голокості
Можливо це образить в тому числі й моїх польських друзів, але окремі дослідники використовують той же принцип колективної відповідальності, який використовує Ізраїль як в контексті звинувачень Польщі у винищенні євреїв.
В таких випадках береться один злочинний епізод, через призму якого згодом дивляться на весь народ чи бойову чи політичну формацію і, відповідно, дають на його основі історичну оцінку всій діяльності конкретних історичних постатей.
Це, зокрема, проявилося у тому, що під час відвідин концтабору “Аушвіц” президент Ізраїлю Руевен Рівлін звинуватив Польщу в підтримці нацистів і співучасті у винищенні євреїв.
На основі окремих епізодів із винищенням євреїв на Польщу, яка має найбільше число праведників світу серед своїх громадян, вішається відверто маніпулятивний ярлик країни-колаборанта Гітлера.
Аналогічно відбувається в контексті ОУН-УПА, коли за основу береться Волинська різня 1943 року, через призму якої оцінюється вся Українська Повстанська Армія, чия діяльність виходила далеко поза межі Волині.
Неправильним і маніпулятивним є також поділ на жертв бандерівців і жертв польських акцій помсти, в контексті чого вбивства українських цивільних виправдовують помстою за Волинь.
Якщо один чоловік вбиває дитину, а її батько вбиває у відповідь дитину вбивці, то чи змінює це той факт, що перед нами двоє вбивць дітей?
Немає значення, що другий чоловік вбив, щоб помститися за свою дитину, якщо в результаті його дій відповідальність поніс не безпосередній кривдник, а людина, котру з вбивцею поєднують кровні узи.
Це і є той принцип, за яким має формуватися політика пам’яті між обома державами, коли злочини проти цивільного населення не діляться на геноцид і відплатні акції, а спільно засуджуються як явище, котре є чужим для нашої культури і цивілізації.
Якщо посол Польщі в Україні Бартош Ціхоцький протестує проти формулювання «бандити Армії Крайової», то має подбати, щоб у місцях пам’яті жертв УПА не було формулювання «бандерівські бандити» або «звірячі кати», які присутні на кладовищі у селі Пикуличі.
Таким чином українцям з поляками вдасться виробити спільне бачення історії, а такі епізоди, як латання дороги камінням з пам’ятника УПА у Грушовичах чи позбавлення жертв імен, як на горі Монастир, автоматично викликатимуть негативну реакцію в українському суспільстві і почуття надмірної поступливості.
Згодом, щоправда, війт Януш Слабіцькі спростував інформацію про латання доріг, сказавши, що каміння було перемелене на порошок і використане для різних потреб, про що написав сайт polukr.net
Звідси й будуть з’являтися ініціативи по ліквідації меча Щербця на цвинтарі Орлят у Львові і скульптур левів, яких повернули на попереднє місце лише в 2015 році.
Окремо загострює антагонізм очевидний контраст у ліквідації радянських пам’ятників, яку здійснюють комунальні служби і українських, один з яких ліквідовувала місцева влада з активістами польських націоналістичних організацій.
Якщо Україна і Польща партнери і підтримують політику добросусідських відносин,то чому пам’ятники країни-агресора ліквідовують силами комунальних служб, а український пам’ятник УПА був зруйнований силами активістів і місцевої влади?
Невже Радянський Союз і Дивізія «Дирлівангер», котра придушила Варшавське Повстання 1944 і вирізала всю Варшавську волю, є меншим злом, ніж УПА і заслуговує на гуманніший підхід, ніж українські поховання на території Польщі?
Поки, de facto, українські пам’ятники частіше ставали жертвами вандалів, можна констатувати, що на фоні руйнувань, які вже набули регулярного характеру, українських повстанців вважають більшим злом, ніж нацистів і комуністів.
Інакше важко по-іншому пояснити настільки різний підхід до політики пам’яті періоду Другої світової війни по відношенню до України і Німеччини з Росією.
Тим не менш, не можна не помітити значного прогресу не лише у історичній політиці Польщі в контексті як критики Росії, так і активного просування теми братерства зброї у Варшавській битві 1920 року.
Під час свого останнього візиту Анджей Дуда вшанував жертв комуністичних репресій в українсько-польському меморіальному комплексі «Биківнянські могили».
Разом з цим була також вшанована пам’ять жертв Голодомору 1932-33 років, що свідчить явно не на користь популярного як серед окремих українських правих, так і більшості українців міфу про шовінізм, а іноді й проросійську лінію PiS.
В будь-якому випадку праві по обидві сторони кордону звикли стопорити весь процес розвитку відносин виключно на історичному дискурсі щодо того, хто мав рацію понад 70 років тому, одночасно перетворюючи історію на своєрідну залізну завісу, котра не дозволяє розвивати будь-які інші напрямки двосторонніх відносин між державами.
Попри це ігнорується як безпосередня вигода від включення України в енергетичну угоду з американцями, з одночасною зміною історичної політики і декларуванням підтримки і готовності допомогти у відновленні суверенітету України, про що сказав президент Польщі під час своєї інавгурації і повторив у ході офіційного візиту до України.
Фактично жодної уваги чомусь окремі «експерти» не звертають на сприяння Варшави у інтеграції України до ініціативи Трьох Морів, а воліють розповідати про повернення етнічних українських земель і «втраченої Атлантиди» при тому, що Україна вже 7 рік втрачає найкращих представників нації, намагаючись повернути Донбас і Крим.
Вочевидь багато людей у правому таборі переконані, що міжнародні відносини та Інтермаріум можна створити «через сусіда», оминаючи ті держави, з якими є важке історичне минуле з одночасним створенням союзів з тими країнами, з якими в України не було негативного історичного досвіду.
Проблема лише в тому, що вже колись Центрально-Східну Європу поглинули нацизм і комунізм і причиною тому як раз була анархія доктрини і бачення розвитку регіону виключно через призму історичних конфліктів.
Якщо окремі філософи припускали кінець історії в наслідок уніфікації мети всіх держав і зникнення суперечностей, то основну проблему всіх європейських правих можна сміливо визначити як «полон історії».
Американський політолог Френсіс Фукуяма вбачав кінець історії у поширенні ідей ліберальної демократії, котра призведе до соціокультурних трансформацій і ліквідує причини для воєн та суперечностей.
Якщо дивитися на підхід Фукуями в правому і дещо негативному контексті, то причиною нереалізованості міжнародного потенціалу правих є в тому числі полон історії, з якого вони не можуть вийти, заспокоюючи себе фантазіями про новий ревізіонізм кордонів та реванш за події майже столітньої давнини.
Чи вийдуть праві з платонівської печери історичного ресентименту, або ж навпаки залишаться у полоні історії, – питання, яке поки що очікує своєї відповіді.
Ковальчук Владислав – аналітик і член редколегії Intermarium Support Group