Продовжуємо рубрику «Експертна думка» для читачів Групи сприяння розбудові Інтермаріуму. Нагадуємо, що, не обов’язково поділяючи кожну тезу співрозмовників, редколегія сайту запрошує їх до спілкування за принципом фаховості і державницького мислення / союзницької солідарності, а не патріотичного максималізму.
Нашим співрозмовником є професор Університету Гуманітарних та Суспільних Наук (SWPS University of Social Sciences and Humanities), експерт з питань політичної трансформації України і правосуддя перехідного періоду, габілітований доктор інституту політичних наук Польської Академії Наук, а також автор книг “Transitional justice in Post-Euromaidan Ukraine”, “Between ‘firefighting management’ and shaping the future. Ukraine’s approach to setting foundations for transitional justice in the context of the Donbas Conflict” і редактор книг, “Transitional justice in Troubled Societies”, “The Maidan Uprising, separatism and foreign intervention” Ігор Любашенко
– Можете розповісти, в чому полягає практика правосуддя перехідного періоду?
Як на мене, правосуддя перехідного періоду не є якоюсь специфічним типом, а скоріше, специфічним режимом правосуддя.
Кожне суспільство має певний комплекс правил, записаний насамперед у законах (а часом також у різного роду неформальних нормах). Якщо ми їх порушуємо, то держава має на цей випадок спеціальні механізми, щоб автоматично, або після сигналів громадян, зацікавитись цим і прийняти рішення, чи були насправді порушені ці правила. Для цього є суди, які від імені суспільства встановлюють, що ми повинні розуміти як правду: що сталося, хто порушив правила, хто винен, а хто ні, і т. д. Ми, як суспільство, під цією правдою підписуємося. Саме таким чином, якщо узагальнювати, функціонує правосуддя при нормальному режимі.
Тим не менше, іноді бувають ситуації, коли набір фундаментальних правил буває проблематичним і неефективним. Йдеться якраз про такі випадки, як збройні конфлікти чи революції, тобто будь-що, що вибиває суспільство із колії нормального функціонування.
У законі не можна прописати абсолютно всього. В законі можна написати, наприклад, що громадяни не можуть вчиняти дії, котрі мають на меті повалення конституційного ладу і за це передбачене покарання, але якщо половина громадян перестає сприймати суспільну умову, прописану в конституції, вам не вдасться посадити цю половину громадян до в’язниці. Доведеться домовлятися.
У цьому і є специфіка правосуддя перехідного періоду – його треба долучити, коли ті правила, які визначають спосіб функціонування суспільства, стають неефективні, або їх не вистачатиме. Тоді необхідно вийти за межі чинних норм і вже за допомогою певних політичних кроків встановити, що сталося, кого можна вважати винуватцем, кого – жертвою, як держава розвиватиметься далі. Тобто, на відміну від правосуддя у нормальному режимі, правосуддя перехідного періоду завжди буде до певної міри політизоване.
Другим елементом є те, що правосуддя перехідного періоду повинно бути нормативно спрямованим. Не можна будь-яку політику, пов’язану із правосуддям, яка впроваджується у контексті того чи іншого конфлікту чи революції, автоматично віднести до правосуддя перехідного періоду. Ним може вважатися лише той ряд заходів, кінцевою метою якого є покращення ситуації в контексті правової прив’язки до концепції демократії. У разі конфлікту це мають бути насамперед дії, скеровані на залагодження конфлікту та примирення. Останнє теж треба розуміти специфічно, адже коли ми чуємо слово примирення, то уявляємо певний ідеальний стан суспільства, де всі щасливо тримаються за руки, що насправді важко досягти. Тому під поняттям примирення пропоную розуміти такий стан речей, коли конфлікт переноситься із площини насилля у площину політичних спорів. Тобто коли інструментом конфлікту перестають бути автомати, а стає більш-менш цивілізована політика.
– Якщо порівнювати каденції Порошенка і Зеленського в контексті правосуддя перехідного періоду, чию політику Ви б назвали якіснішою?
Як уже було згадано вище, правосуддя перехідного періоду повинно провадити до певної мети (примирення, встановлення більш відкритого політичного режиму). З цієї точки зору і в контексті президентства Зеленського, і в контексті президентства Порошенка дуже важко говорити про якість результати, адже в обох випадках не вдалося випрацювати якусь одностайну концепцію правосуддя перехідного періоду.
За Порошенка, відразу після Революції Гідності в цій площині відбувалося дуже багато речей.
У 2014 році Україна опинилась в дуже складному становищі, що є унікальним випадком, бо йшлося не про одну кризу, а кілька криз одночасно. Якщо дивитися на більшість прикладів світової практики правосуддя перехідного періоду, як правило, вони були спрямовані на подолання наслідків однієї проблеми.
Після Революції гідності правосуддя перехідного періоду впроваджувалося в Україні в трьох площинах, які нашаровуються одна на одну. По-перше, це запізніле відновлення історичної справедливості, тобто насамперед декомунізація, яка була спрямована на несправедливості радянського періоду. Тут було зроблено дуже багато, люди побачили перейменування міст, вулиць, заборону радянської символіки, але ця площина не торкнулась конкретних “винуватців” у зв’язку з тим, що все це стосується вже досить віддаленого минулого.
Друга площина була спрямована на несправедливості періоду незалежності. Тут ідеться насамперед про люстрацію, спрямовану передусім проти чиновників періоду Януковича.
Врешті третій вимір – це якраз початок процесів, спрямованих на ліквідацію наслідків конфлікту на Донбасі.
Таким чином, було впроваджено багато інструментів правосуддя перехідного періоду, однак не було якоїсь всеохоплюючої думки чи конкретної стратегії, яка б відповідала на питання, до чого це нас має довести. Враховуючи цей фактор, важко казати про якість успіх, адже мета, якою є становлення більш відкритої держави, більш відкритого суспільства, не була досягнута.
Щодо каденції Зеленського, можна сказати точно, найбільше уваги приділяється третьому елементу, тобто наслідкам війни на Донбасі. Зеленський чітко називає свою мету, якою є мир, але тут, на жаль, немає можливості ведення діалогу, який би сприяв об’єднанню суспільства. І це не є виною Зеленського, адже основна проблема конфлікту на Донбасі полягає у тому, що де-факто окуповані території керуються ззовні Росією, і поки вони знаходяться під її контролем, говорити про якусь ефективність чи функціональність правосуддя перехідного періоду немає великого сенсу.
Це зовсім не означає, що не треба нічого робити. Варто відділити проблему «зовнішнього керування» від людей, які там живуть. Якщо держава каже, що Україна географічно має бути такою, якою вона була до конфлікту, а всі люди, які мають український паспорт, є громадянами України і ми хочемо, щоб вони залишились громадянами України і були частиною суспільства, то іншого виходу немає – треба з цими людьми розмовляти. Треба брати до уваги їхню точку зору, навіть якщо ми вважаємо, що вона неправдива і є наслідком дезінформації. Наші переконання не змінюють того факту, що вони вірять у дещо інше, ніж ми.
– Чи не логічніше в такому разі прислухатися до точки зору людей, які втекли з окупації, здається, вони мають більше прав на голос, ніж ті, хто був співучасником процесу?
По-перше, треба ще довести, що хтось був співучасником процесу, що є надзвичайно складним завданням. До цього треба підходити дуже обережно. Що значить бути співучасником процесу? Чи є співучасником той, хто не скоїв жодного злочину, а в силу обставин залишився жити на окупованих територіях, при цьому активно не протидіючи сепаратистським процесам? Якщо так, то легко дійти висновку, що таким самим співучасником можна вважати будь-якого громадянина України, який – як більшість – просто “не цікавився політикою”, залишався осторонь, але в силу тих самих обставин не жив на нині окупованих територіях.
Уявімо гіпотетичного жителя Луганська чи Донецька, який декларує, що хоче такої ж України, якою вона була до війни, але що українці із Заходу насправді не розуміють, що значить бути справжнім українцем, що всі справжні українці знають російську мову і дуже приязно ставляться до Росії. Людям, які проживають на Заході України, така позиція, мабуть, не сподобається. Тоді чому ми припускаємо, що “західноукраїнська” позиція буде з легкістю сприйнята жителями окупованих територій?
Саме тому примирення є важким завданням, яке не вирішується однією концепцією. Воно є процесом, який триватиме роками. Але уже було згадано, аби цей процес запустити, необхідно розділити проблему зовнішнього управління окупованими територіями від проблеми переконань людей, які там живуть. Поки контроль над цими територіями має Росія, розв’язати другу проблему може бути фактично неможливо. Мета Росії тут зрозуміла – тримати Україну у стані непевності і по можливості інкорпорувати Україну у свій геополітичний простір.
– Тобто, поки є контроль Росії над цими територіями, то говорити про будь-який діалог складно?
Саме так. Але навіть коли такого контролю не буде, завдання залишається важким. Давайте зробимо такий мисленнєвий експеримент. Уявімо, що певного дня якимось чином зникає вся окупаційна адміністрація і вже наступного тижня Україна має контроль над окупованими територіями.
Це абсолютно ніяк не змінить того факту і не усуне тієї проблеми, що там усе одно будуть сотні тисяч, якщо не мільйони людей, які так чи інакше вважатимуть, що це був внутрішній конфлікт (і при цьому подаватимуть вагомі аргументи). Варто зазначити, що ми не говоримо про якусь незначну меншість, яку можна просто зігнорувати. Тобто немає іншого виходу, ніж у процесі діалогу домовитись щодо певної інтерпретації подій, що насправді трапилось, хто і за що був відповідальний. Якщо ми кажемо, що всі люди від Ужгороду до Луганська, які мають український паспорт, це українці і є частиною одного суспільства, то, відповідно, всі вони, від Ужгорода і Львова до Донецька і Луганська, мають цю версію подій сприйняти.
Насправді «всі» це дуже умовно, бо, безперечно, ніколи не буде так, що всі до одного громадяни сприймуть цю історію і вона буде абсолютно непохитною. Це має бути предметом постійного діалогу між істориками, але діалогом, який не веде до нового кровопролиття. Йдеться не про те, що треба нав’язати цю версію подій українцям із Заходу і Сходу, навіть не про компроміс, а йдеться про початок діалогу на кшталт такого, що відбувалися в рамках комісій правди і примирення (на приклад, у Південній Африці). Якщо дуже коротко – люди з різним досвідом діляться своїм баченням подій, на основі чого можна намагатися будувати певний спільний наратив про те, що сталося. При цьому треба враховувати, що ми не можемо повністю виключити чинник певних протиправних дій, які мали місце з боку української держави.
– Якщо на хвилину знову повернутися до підходів Порошенка і Зеленського, після виборів суспільство доволі сильно поділилося на умовних прихильників «сивочолого гетьмана» і «малороса». З боку Порошенка були постійні припинення вогню, яких ніхто не дотримувався, Зеленський через Сівохо спробував розпочати платформу діалогу і примирення, яка, як на мене, була односторонньою, хоча б тому, що на неї не було запрошено ветеранів, які, як ніхто інший, мають право голосу. Ще одним нюансом є позиціонування конфлікту на Донбасі як громадянської війни, а не російської агресії.
Як тут можна провести між ними межу в контексті підходів до правосуддя перехідного періоду?
Безперечно, Порошенко і Зеленський пропонують різні наративи про конфлікт. Зауважте, що на початку 2014 року українські високопосадовці як вогню уникали терміну «агресія». Тобто термін був дуже широко присутній у ЗМІ і соціальних мережах, на публіцистичному рівні ніхто не приховував, що це де-факто війна з Росією, але на офіційному рівні цього формулювання намагалися уникати. Тоді, власне, було прийняте рішення розпочати антитерористичну операцію як такий собі замінник. Тобто дозвіл на використання сили, який дав можливість уникнути терміну «війна», щоб не спровокувати ще більшу активність Росії.
Ближче до кінця каденції Порошенко таке “табу” на використання термінів ”війна” та “агресія” зникло. Тоді більш відкрито почалися згадки про агресію, агресора і війну, а не антитерористичну операцію.
На мою думку, це був звичайний політичний розрахунок перед президентськими виборами. Ближче до виборів кожен політик підбирає певну стратегію, яка має переконати суспільство віддати за нього голос (Порошенко тут не є жодним винятком). У даному випадку, було вирішено, що позиціонування конфлікту як російської агресії може принести більше користі, ніж шкоди.
Зеленський обрав інший наратив, який підкреслює пріоритетність примирення.
Як бачимо, наразі жоден із них не втілився в реальність, не наблизив Україну до вирішення конкретної реальної проблеми.
Концепція Зеленського є більш зрозумілою, але вона надзвичайно складна у виконанні. Як я вже згадував, вона була би реальною, якби ці території не знаходилися під контролем Росії. Тобто проблемою є її втілення у конкретних обставинах, які маємо, а не ідея як така.
Продовження в Частині 2
