Ми продовжуємо нашу розмову про правосуддя перехідного періоду і війну на Донбасі з експертом з питань політичної трансформації та правосуддя перехідного періоду Ігорем Любашенком
Першу частину інтерв’ю читайте тут:
– Чим можна пояснити такий імунітет соратників Януковича чи відверто проросійських політиків, які голосували за диктаторські закони, або підтримували сепаратизм і російську агресію під час каденції обох президентів?
Скажу відверто, що я не знаю. З точки зору правової держави, я би сказав, що це має бути предметом незалежного розслідування і судового процесу. Я не хочу переносити це в площину публіцистики. Проблема в тому, що сепаратизм не є абсолютно злочином, в українському кримінальному кодексі немає такого злочину як «сепаратизм».
Тобто звинуватити когось і посадити за сепаратизм не є можливим.
– Але якщо ця людина використовує насильство задля досягнення цієї політичної мети, якою є сепаратизм? Тоді ми вже маємо справу з тероризмом.
Сепаратизм – це більше публіцистично-політичний термін, який в українських юридичних документах ніде не зустрічається. Є багато справ проти сепаратистів, але вони проходять по статтях злочинів проти державного устрою.
На той момент ідея використати антитерористичні закони була досить непоганою. Якщо українська влада хотіла уникнути терміну «агресія» і одночасно створити можливість використання сили, варто було для цього використати антитерористичне законодавство.
Тим не менше, в контексті правосуддя перехідного періоду, це не сприяє примиренню, оскільки використовується у російській пропаганді як те, що українська влада називає мешканців окупованих територій терористами.
Варто брати до уваги, що тоді розрахунок був на те, що це буде швидка операція, яка триватиме до десяти днів, або кількох тижнів, а по факту вона розтягнулася на роки. Мені здається, саме тому АТО замінили на ООС. Тобто на певному етапі українська влада зрозуміла, що використання цієї антитерористичної термінології може й діє на уяву українців загалом, проте в перспективі не сприятиме примиренню.
Генеральна прокуратура публікує список, скільки було зареєстровано злочинів по тій чи іншій статті, а з іншого боку, можна подивитися, скільки є судових рішень. Саме тут між ними є великий розрив. Якщо візьмемо для прикладу членство у нелегальних збройних формуваннях, то цей розрив не дуже великий, а в контексті тероризму надзвичайно великий.
Набагато більше зареєстрованих злочинів, ніж видано вироків, що можна інтерпретувати таким чином, що поліція і правоохоронні органи реєструють щось як терористичний акт, але врешті-решт суд із цим не погоджується.
– Амністія є поширеною практикою в правосудді перехідного періоду, але точно не у випадках, коли йдеться про тероризм і військові злочини. Історія знає таку практику з Колумбії, тим не менше, мир протримався нецілих 4 роки, а терористи FARC лише посилили свої впливи.
Підписання Кучмою Формули Штайнмаєра, платформа єдності і примирення Сівохо і нещодавні спроби створити консультативну раду з ЛДНР – це свідомий повзучий процес легітимізації терористів і поступового надання їм політичної суб’єктності, чи скоріше суто політичне бажання закінчити війну без усвідомлення катастрофічних наслідків у майбутньому?
У контексті амністії не йдеться про те, щоб просто поставити крапку і все забути, а про те, щоб історія, яку ми напишемо про ті чи інші випадки, відповідала на питання, хто був справді винуватий і хто має понести відповідальність.
Ті, хто винен, мають понести відповідальність – питання в тому, якою має бути ця відповідальність: символічною чи карною? Це вже окреме питання, але до певної міри про все пам’ятати неможливо, інакше замість того, щоб іти вперед і розвиватись як суспільство, ми будемо займатися тим, що відбулося 6-10 років тому.
Це просто фізично неможливо, тому є певний баланс із забуванням, а якщо амністія може бути інструментом, який полягає у забуванні і своєрідному прощенні, то така амністія неминуча.
Необхідно розуміти, і це стосується не тільки амністії, а кожного інструмента правосуддя перехідного періоду, до чого він може призвести, а також пам’ятати, що його необхідно застосувати в конкретному контексті. В одному випадку він може спрацювати, в іншому ні.
Щодо амністії, то це не працює так, що треба всіх вибачити, вона зовсім не означає автоматичного прощення. Якщо ми когось амністуємо, то ми кажемо, що він винен, але ми звільняємо його від покарання. Тобто, якщо хтось амністований, то це не означає, що ця особа вільна від кримінального переслідування.
Люди, яких амністовано, судимі, а їхня вина з юридичної точки зору записана, просто вони звільнені від переслідування.
Моделей амністії може бути багато, наприклад, ті, хто зробив ті чи інші злочини між цією і цією датою, ми їх взагалі не переслідуємо, тому що це може виявитися банально невигідним з економічної точки зору.
Інакше вся економіка була би змушена працювати винятково на утримання в’язнів, що теж не є можливим. Також амністія має доволі чіткі межі, міжнародні злочини і злочини проти людяності – їх просто не можна амністувати.
Це прописано у міжнародному праві. Україна, здається досі не ратифікувала Римський статут, але якщо врешті ратифікує, то люди, які безпосередньо причетні до міжнародних злочинів, не підпадатимуть під амністію.
Ідеться, передусім, про амністію для широких мас, чию вину, що вони когось вбили, не було доведено. Поставте себе на місце людини, яка живе у Луганську, яка ніколи не була членом незаконних збройних формувань, і тут Україна заявляє, що всіх мешканців, які протягом цього періоду жили на окупованих територіях, ми щонайменше віддамо під слідство.
Чи буде в такої людини якась мотивація, навіть якщо в неї проукраїнські погляди, але вона просто не мала можливості виїхати? Мотивація щодо підтримки такої політики абсолютно спаде, тому треба подавати, скоріше, позитивні сигнали для звичайних людей.
Дати їм зрозуміти, що відповідальність чекає лише тих, хто справді скоїв злочини.
Продовження в Частині 3
