З-поміж аргументів на користь формування співдружності держав між Балтійським, Чорним та Адріатичним морями (регіон східноєвропейського «Міжмор’я» або ж «Тримор’я») наводяться, насамперед, економічні, політичні, безпекові тощо. Однак, логіка такого об’єднання буде найбільш вичерпною, якщо звернутися до власне історико-географічних чинників. Оскільки саме географія та історія найбільш переконливо свідчать, що простір Міжмор’я є не лише глибоко цілісним внутрішньо, а й покликаним безперешкодно вписатися у контекст загальноєвропейських геополітичних закономірностей.
Метою регіональної інтеграції Міжмор’я є, зокрема, відновлення найбільш природної для нашого континенту субмеридіональної («вертикальної») географічної мобільності в усіх її виявах – людей, ідей, товарів тощо. Адже східноєвропейське Міжмор’я – одна з органічних проекцій історично головної «північно – південної» напрямної власне Європи.
Згадаємо, приміром, що більшість великих річок нашого континенту тече саме з півночі на південь або навпаки (Рона, Рейн, Ельба, Одер, Вісла, Німан, Дніпро, Дон), будучи розташованими переважно субмеридіонально. Переважно субширотними є лише Дунай (окрім ділянки між сучасними Будапештом і Белградом), Західна Двина та деяки річки крайнього заходу Європи (Сена, Луара, ріки Піренеїв).
Внутрішньоєвропейські географічні маршрути історично також були здебільшого «вертикальними». Причому тут виокремлюється кілька вісей, уздовж яких проходив культурний обмін та періодично відбувалися етнічні міграції: західна – Британія-Галлія-Піренеї (ібери, пікти, кельти, свеви, західні вікінги); центральна – Балтика-Середземномор’я (кельти, кімври, тевтони, бастарни, вандали тощо); східна – Скандинавія-Причорномор’я (балти, фракійці, готи, слов’яни, східні вікінги).
Першою достовірно відомою науці транс’європейською транспортною мережею був розгалужений т. зв. «бурштиновий шлях», який ще від доантичних часів з’єднував Північну Європу з Південною. Насправді це була ціла система торговельних шляхів, якими товари (передусім, бурштин) доправлялися з узбережжя Північного та Балтійського морів до середземноморських країн – Італії, Греції, навіть Єгипту. Давній центральноєвропейський «бурштиновий шлях» зв’язував усю Європу в систему трьох морів – Балтійського, Адріатичного й Чорного. З Балтійського моря цей шлях вів із Вісли до Дунаю (через рр. Варта-Одер-Морава). З Дунаю виходив у Чорне чи Адріатичне (через рр. Раба, Драва, Сава), або навіть Егейське (через Мораву Балканську та Маріцу) моря. Саме «бурштиновими» шляхами германські племена завойовували Центральну Європу. Одна їхня група прямувала Ельбою до верхів’їв Рейну й Дунаю, а друга – Віслою до Дунаю.
Існували й східні відгалуження «бурштинового шляху» – з річок Балтійського басейну через Дністер чи Дніпро до Чорного моря. Східноєвропейські маршрути визначали напрямки міграцій прафракійських, праслов’янських, балтських і германських племен на відповідній території, а часто – й межі їхніх археологічних культур. Пізніше, в ранньому Середньовіччі, на основі одного зі східних «бурштинових» маршрутів розвинулася окрема культурно-історична вісь, географічний «хребет» тодішньої Східної Європи – знаменитий шлях «із варяг у греки».
Перпендикулярно, напереріз субмеридіональним європейським напрямним, ішли субширотні («горизонтальні») євразійські, якими на наш континент просувалися різноманітні східні впливи та народи – від (імовірно) кімерйців до монголів Батия та калмиків-ойратів.
Меридіональний чинник виявляється і в історії України. Українські державні (й етнічні) терени мають значно більшу протяжність із заходу на схід, аніж із півночі на південь. Україну набагато легше «розтягнути» по вісі «схід – захід», аніж «південь – північ».
Тож, природа й історія з усією очевидністю вказують нам наше найбільше геополітичне покликання – зв’язати, «зшити по вертикалі» південні країни Східної Європи з північними, Північ із Півднем. Це, до речі, цілком відповідатиме назагал «вертикальній», субмеридіональній, стратегічній «геометрії» Європи. І це – найкраща альтернатива нашій перманентній розчахнутості по євразійській субширотній «горизонталі» між Заходом і Сходом.
Зокрема, сьогодні ситуація навколо України напрочуд нагадує ту, що склалася рівно чотири століття тому, на початку Тридцятирічної війни 1618-1648. Тоді, як і тепер, ми опинилися у міжнародному трикутнику – Польща (Захід), Москва (Схід), Туреччина (Південь). Щодо аналогій із першими двома все ясно – їхніми сучасними «інкарнаціями» виступають ЄС та РФ. Обидва ці вектори є субширотними, «горизонтальними». Турецький же вектор можна співставити з нинішнім американським: найбільша – порівняно з іншими двома – цивілізаційна відмінність від України, активний мілітарний вплив із півдня – через Чорне море та Балкани. Цей вектор – субмеридіональний, «вертикальний».
Однак, у XVII ст. невдовзі виникає четвертий вектор – північний, тобто теж «вертикальний». Тоді він був представлений протестантськими країнами, що відокремилися від католицького «загальноєвропейського простору». Саме протестантська вісь (Швеція – Північна Німеччина спільно з Північними Нідерландами – аж до реформатів Литви і Трансильванії) стала «полюсом тяжіння», альтернативним католицькій «старій Європі», східним форпостом якої була Річ Посполита. Й Україна майже одразу перетворилася на бажаного союзника цієї тодішньої «нової Європи» – згадаймо не лише наступні шведські альянси козацької держави (союзи Хмельницького з Карлом Х Густавом та Дьордем ІІ Ракоці Семигородським і Мазепи – з Карлом ХІІ та «північним» польським королем Станіславом Лещинським), а й участь запорожців у Тридцятирічній війні на боці антигабсбурзького блоку, знаменитий лист Кромвеля до Хмельницького тощо.
«Північний» вектор необхідний для гармонізації, зрівноваження впливу трьох інших. Найбільш конструктивно він може взаємодіяти з таким само субмеридіональним «південним». Знов-таки згадаймо співпрацю Швеції з Османською Туреччиною в українських справах. Причому, турецько-шведська співпраця – це притулок для Мазепи, це допомога Орликові та бунтівним запорожцям з півдня, це Ханська Україна та мазепинська еміграція при європейських дворах. Польсько-московська ж «горизонтальна» взаємодія – це Андрусівська угода й поділ України по самому її «серцю», по Дніпру.
Певна річ, пропонований погляд на проблему є лише суб’єктивною спробою осмислення базових історико-географічних передумов єдності центрально-східноєвропейського простору і його включеності у загальноконтинентальну геополітику. Надалі ці питання, вочевидь, потребуватимуть детальнішої дослідницької уваги.
Канд. політ. наук, політолог Петро Вознюк