Всі міжнародні партнери засуджують політичне насильство в Україні і кричать про неприпустимість переслідування когось через політичні переконання.
Проросійські сили кричать про придушення свободи слова, попри те, що в РФ, в обійми якої вони так хочуть затягнути Україну, душать не лише свободу слова, але й активно вбивають журналістів і опозицію від початку 2000-х.
Так, політичне насильство не повинно мати місця, особливо тоді, коли є легальні способи припинити антидержавницьку і антинаціональну діяльність політиків, організацій і ЗМІ.
Якщо політична культура держави на високому рівні, а держава гарантує безпеку, тоді, відповідно, на радикалізм і насильницькі акції просто не буде суспільного попиту.
Свобода слова і багатопартійність – доволі маніпулятивні поняття, причому настільки, що ними вправно жонглюють ті, хто змагає до знищення цієї ж свободи і багатопартійності.
Російська весна в 2014 році також починалась з «клубів по інтересах», які потім стали повноцінними бойовими осередками, а згодом і батальйонами «кримських самооборон», «оплотів» і «козаків».
Сьогодні першочерговим запитанням влади має бути не те, що робити з патріотами, які розстріляли автобус бойовиків Медведчука, а чому це взагалі сталося і коли настав збій української правової системи.
Згідно з даними американського аналітичного центру Atlantic Council, Росія, за посередництвом Віктора Медведчука, контролює 50% українського медіапростору, не рахуючи російського телебачення.
Не будемо шукати винних серед «попередників», достатньо лише того, що відмова лікування симптомів реваншу під час каденції Порошенка призвела до того, що вони прогресували в повноцінну хворобу вже під час правління Зеленського.
Проблема лише в тому, що Зеленський аналогічно не займається її лікуванням, а навпаки пише заяви на лікарів і ховає таблетки під язик.
Коли в державі, яка вже 6 років веде війну з Росією, протеже Путіна скуповує канали, заводить своїх людей у парламент і створює банди бойовиків, а держава з цим нічого не робить, то, відповідно, вона самоусувається від своєї функції гаранта безпеки і верховенства права.
Ігноруючи проблему, влада знищує можливості спротиву суспільства на законодавчому, виконавчому, судовому і навіть інформаційному рівні. Інцидент на трасі Київ-Харків, де були обстріляні і побиті бойовики з медведчуківської організації «Патріоти за життя», виявився лише реакцією на ліквідацію легальних методів боротьби суспільства.
Замість того, щоб викликати на килим міністра юстиції і голову СБУ, влада саджає тих, хто, по суті, робить за неї її ж роботу. Ні Офіс Президента, ні МВС з СБУ не бачать проблеми в занепаді українських правових інститутів, а намагаються шукати вирішення ситуації, борючись не з причиною, а наслідками.
Добровольчі батальйони, які захистили Україну від російської весни в 2014-му і захищають зараз, також виникли як реакція на повну імпотентність влади, поліції та українських спецслужб.
Як тільки все прийшло до мінімальної стабілізації, більшість з них увійшли в легальні державні силові структури, щоб захищати Україну вже як регулярна армія.
Перш ніж судити харківських патріотів, треба подивитися на них саме з цієї перспективи, адже те, що сьогодні судять їх, завтра може призвести до того, що російські триколори майорітимуть у Києві, а українців знову безкарно вбиватиме проросійська наволоч.
Владислав Ковальчук – аналітик Intermarium Support Group
