Велике князівство Литовське і Королівство Польське протягом століть підтримували тісні зв’язки. Ще наприкінці 15 століття була укладена Кревська унія, завдяки якій великий князь литовський Ягайло став королем Польщі. Проте справжня можливість замінити персональну унію на реальну з’явилася тільки у другій половині XVI століття.
На початку 1560-их Велике князівство Литовське потрапило в надзвичайно складну ситуацію. Московська держава почала впевнено перемагати у Лівонській війні, захопивши Полоцьк.
Через це литовська шляхта, яка незадовго перед тим одержала право голосу в литовському сеймі, стала добиватися більш тісного союзу з Короною для отримання від неї допомоги та полегшення своїх військових повинностей. Крім цього, шляхта Великого князівства Литовського сподівалася одержати в результаті з’єднання з Короною привілеї польської шляхти, що мала рівні права з магнатерією. Через це литовські магнати, навпаки, різко виступали проти унії, побоюючись, що їхнє становище значно похитнеться.
Також різко змінилося ставлення до об’єднання Корони й Литви з боку польського короля Сигізмунда-Августа, який із противника даного союзу перетворився на прихильника.
До цього Ягеллонам було вигідно мати більш самостійне Велике князівство Литовське де вони спадково займали великокнязівський стіл. Такий характер успадкування практично гарантував черговому представникові династії успіх у боротьбі за польську корону, адже польська шляхта не хотіла втрачати опосередкований вплив на політику Великого князівства Литовського. Однак у шістдесятих роках XVI століття король Сигізмунд Август не мав синів і мати їх уже не сподівався. Тож даний фактор уже не мав значення.
Серед дрібної та середньої шляхти ВКЛ також було чимало прихильників унії.
Для руської (тобто білоруської та української) шляхти представленої, передусім князівськими родинами, це був насамперед вибір між Короною і москвою. Перша давала більш міцний у порівнянні з ВКЛ державний устрій, обмеження монаршої влади, гарантію станових прав, привілеїв та свобод, перспективу на релігійну толерантність, своєрідну модель ренесансної культури. Друга принесла б тиранію Івана Грозного й опричний терор. Вибір був очевидний.
Утім, навіть попри це унію вдалося укласти лише у 1569 році. При цьому литовська делегація відверто не бажала йти на поступки та навіть покинула сейм. Тоді король Сигізмунд-Август під впливом польської шляхти погодився на інкорпорацію до складу Корони Польської Київщини, Брацлавщини та Волині. При цьому руська шляхта спромоглася вибороти непогану автономію: збереження у судочинстві свого права – II Литовського статуту, руської мови як мови суду й адміністрації, визнання рівності вірних православної та католицької Церков та ще чимало чого.
Даний крок змусив представників Великого князівства Литовського повернутися за стіл переговорів. В результаті 1 липня 1569 року таки була укладена Люблінська унія. На теренах Східної Європи з’явилася нова потужна держава – Річ Посполита.
Автори статті і проекту “Останній Капіталіст“: Михайло Доненко, Дмитро Глуханюк, Данило Стаценко
