Ще недавно прикладом успішної та якісної дипломатії традиційно вважалася Європа.
Саме тут беруть свій початок основні засади класичної дипломатії.
Проте, зараз світ із сумом спостерігає за, певною мірою, імпотентністю та бажанням «локомотивів» ЄС бути залежними від Росії.
В той же час на обрії постають нові глобальні гравці на дипломатичній шахівниці, яким не терпиться перебрати на себе ініціативу та лідерство.
Сюди входить як Китай, і деякі країни Аравійського півострова, і, звичайно ж, Туреччина.
Про наполегливу ініціативу Ердогана щодо переговорів Путіна і Зеленського не писав хіба що лінивий.
Такі заяви і пропозиції від президента Туреччини звучали вже не раз.
Ердоган запрошує Путіна до Анкари і одночасно планує візит до Києва.
Він веде перемовини з Москвою і закупає російські С-400, і в той же час не визнає анексії Криму та підтримує територіальну цілісність України.
Тим не менш, такі політичні ігрища – лише маленька частина зовнішньої політики Туреччини. Насправді, її якомога краще описує слово «багатополярність».
Варто згадати, як діяла Туреччина в ситуації з Афганістаном.
Не дивлячись на те, що вона є країною НАТО і війська треба було вивести, турки зуміли домовитися з Талібаном і забезпечити роботу єдиного аеропорту, на якому тоді була зав’язана вся евакуація.
Звичайно, Ердоган розумів, що такий хід дасть йому довготривалу перевагу.
Сьогодні Туреччина сидить за одним столом разом із західними дипломатами вищого ешелону на переговорах з Афганістаном в Осло. Якщо Захід, як завжди, стриманий і стурбований, то Анкара продовжує будувати прагматичну та вигідну для себе політику, домовляючись із Афганістаном.
Окремої уваги також заслуговує політика Туреччини на Кавказі.
Під час конфлікту в Нагірному Карабасі Анкара у 2020 році відкрито підтримувала Азербайджан. Новина про досягнення домовленості між Єреваном і Баку викликала тріумф у турецьких ЗМІ.
Але вже в 2021 році глава МЗС Туреччини заявив про готовність налагоджувати діалог та приймати заходи по відновленню відносин. І, не залишаючи це на рівні порожніх заяв, Туреччина одразу провела зустріч із Вірменією 14 січня.
Отже, дипломатія Анкари не лише багатовекторна, а й ефективна.
Від заяви Чавушоглу про нормалізацію відносин 13 грудня до першої зустрічі 14 січня минув лише місяць.
Крім того, широким жестом з боку Туреччини можна вважати запрошення міністра закордонних справ Вірменії Арарата Мірзояна і спеціального представника Рубена Рубіняна взяти участь у Анталійському дипломатичному форумі (ADF).
Власні інтереси – ось що є рушійною силою дипломатії Анкари.
Минулого тижня Ердоган заявив, що готовий працювати з Ізраїлем над відновленням старого проекту з доставки середземноморського газу європейським клієнтам через Туреччину.
Зв’язки між Туреччиною та Ізраїлем завмерли після загибелі 10 мирних жителів під час ізраїльського рейду на турецьку флотилію, яка перевозила допомогу для сектора Газа в 2010 році.
Однак, Ердоган 26 січня заявив про офіційний візит ізраїльського лідера Ісаака Герцога у Туреччину, вітаючи цю поїздку як можливість налагодити зруйновані відносини між регіональними державами.
“Цей візит може відкрити нову главу у відносинах між Туреччиною та Ізраїлем”, – сказав Ердоган в інтерв’ю турецькому каналу НТВ, додавши, що “готовий зробити кроки в напрямку Ізраїлю в усіх сферах, включаючи природний газ“.
Заяви про дружбу зі Шрі Ланкою, стійка та непохитна позиція в питанні Північного Кіпру, відносини і з Росією, і з Кавказом, І з Америкою, і з Україною, і з Близьким Сходом – це не просто дипломатія.
Це візитівка турецької дипломатії, яка вказує на те, що на першому місці – власні інтереси, а вже потім бажання вгодити союзникам та всім іншим.
