Нещодавно президент Зеленський затвердив нову стратегію національної безпеки України під назвою «Безпека людини – безпека країни». Це вже третя редакція, дві попередні були прийняті за каденції Ющенка та Порошенка.
В цілому у Стратегії мова йде про пріоритети національних інтересів України та забезпечення національної безпеки, цілі та основні напрями державної політики у сфері національної безпеки; поточні та прогнозовані загрози національній безпеці та національним інтересам України з урахуванням зовнішньополітичних та внутрішніх умов; основні напрями зовнішньополітичної діяльності держави для забезпечення її національних інтересів і безпеки; напрями та завдання реформування й розвитку сектору безпеки і оборони; ресурси, необхідні для її реалізації.
Також мова йде про розвиток людського капіталу, екологічну та кібербезпеку, захист особи, монополію та корупцію.
Зважаючи на пандемію коронавірусу у світі, логічно, що підіймається питання Сovid-19, однак питання епідеміологічної безпеки в цілому не підіймається
Основними засадами визначено: стійкість, тобто розвиток оборонних і безпекових можливостей для унеможливлення збройної агресії проти України; стійкість – здатність суспільства та держави швидко адаптуватися до змін безпекового середовища й підтримувати стале функціонування, зокрема шляхом мінімізації зовнішніх і внутрішніх уразливостей; та взаємодія – розвиток стратегічних відносин із ключовими іноземними партнерами.
Загалом у тексті повно гучних заяв, що суттєво відрізняються від риторики Офісу президента сьогодні.
Слід розпочати з того, що у Стратегії чітко поставлений основний акцент: основним джерелом небезпек для України є, на диво, Російська Федерація, а не міфічна третя сторона, про яку зазвичай говорить президент, чи глава його Офісу Андрій Єрмак.
Для людей, що стежать за риторикою як Зеленського, так і його найближчого оточення, не буде новиною, що основною метою України, на їхню думку, є досягнення миру, шляхом відновлення територіальної цілісності, як зазначено в документі.
Реалізацію цього пункту вбачають у продовженні ведення переговорів з Росією за посередництва країн партнерів та ОБСЄ, посилення політичного, економічного та правового тиску на агресора і продовження позовної роботи у міжнародних судових інстанціях із притягнення Російської Федерації до міжнародно-правової відповідальності.
Згадок про те, чи буде це відбуватись у форматі «Мінська» немає.
Не згадується й також роль Франції та Німеччини у переговорах, однак можна простежити можливість залучення нових посередників у переговорах між Україною та Росією.
Питання лише в тому, як на це відреагує Росія
Україна вживатиме заходів для запобігання ескалації конфлікту з Російською Федерацією, насамперед шляхом збільшення її потенційної ціни до неприйнятного для Російської Федерації рівня. Також йдеться й про посилення оборонних і безпекових спроможностей.
Це завдання пріоритетне, однак не першочергове.
Пріоритетом є боєздатні Збройні Сили України, підготовлений і вмотивований військовий резерв та ефективна територіальна оборона, однак ніяк не описано, чи буде функціонувати територіальна оборона за таким принципом, як у сусідній Польщі.
Оскільки суть територіальної оборони сьогодні полягає у тому, щоб знайти призовника і притягнути його до військомату, і, на жаль, вмотивованості це не додає.
Говориться також і про реформування Національної Гвардії.
Велика увага приділяється Криму і захисту кримськотатарського населення, яке постійно зазнає утисків.
Україна захищатиме права, свободи і законні інтереси своїх громадян на тимчасово окупованих територіях Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, реалізовуватиме ініціативи щодо реінтеграції цих територій, соціального захисту та підтримки населення, яке проживає на зазначених територіях, а також захисту прав і свобод осіб, що належать до кримськотатарського народу, караїмів і кримчаків, утримуватиме зазначені питання на міжнародному порядку денному.
«Приємною новиною» стане той факт, що Донбас все-таки окупований і його статус прирівнюють до статусу Криму.
У стратегії зазначено, що «місцеву владу» тепер визначають як «російську окупаційну адміністрацію на тимчасово окупованих територіях Луганської та Донецької областей та АР Крим та Севастополя», оскільки в попередній редакції говорилось тільки про «маріонеткові квазідержавні утворення».
Згадується й про прагнення України до вступу до НАТО і для цього здійснено ряд кроків, що дозволять отримати запрошення щодо членства в Альянсі.
Це, зокрема, досягти у максимально стислі строки достатньої взаємосумісності Збройних Сил України та інших складових сектору безпеки і оборони з відповідними структурами держав Альянсу та прискорення оборонної та безпекової реформи.
З метою захисту власних національних інтересів та зміцнення регіональної безпеки Україна розвиватиме стратегічні відносини та партнерські відносини з країнами Інтермаріуму. Якщо говорити про стратегічних партнерів, то це Польща та Литва, з якими уже (майже)активно співпрацюють у форматі Люблінського трикутника. Також до цього списку включили Азербайджанську Республіку, Грузію та Турецьку Республіку.
Тут важливо поставити Офісу Президента невеликого плюсика, оскільки попередня влада вбачала важливість стратегічного партнерства тільки зі Сполученими Штатами, ігноруючи регіональних партнерів.
Хоча тут не обійшлось без ложки дьогтю. Проблема полягає у тому, що в документі повністю відсутня згадка про Румунію, хоча йдеться про прагматичні відносини з Республікою Білорусь та Республікою Молдова.
Румунія – чорноморська держава, член НАТО і важливий безпековий актор у регіоні, з якою впродовж останніх років велися спільні військові навчання. Зважаючи на антиросійські настрої в середині країни, дана співпраця, як мінімум, буде незайвою для України, з огляду на можливість загострення ситуації в Чорному морі, яке прогнозували вже на вересень цього року.
Звичайно можна припустити, що уразі ескалації конфлікту на морі Україна звернеться до Туреччини перекрити рух російських кораблів згідно до конвенції Монтре, однак не будимо забувати про важелі впливу Росії на Туреччину.
Тож дуже дивно, чому в Офісі Президента не згадали про цього сусіда.
В цілому документ несе ясність і чіткість щодо ключових моментів і навіть може викликати позитивні сподівання, однак виникає запитання: чому така різка відмінність між діями і заявами з боку президента і його оточення та тим, що написано у Стратегії? А чи буде Україна в повній мірі слідувати зазначеному курсу – питання риторичне.
Анастасія Кондрат – аналітик Intermarium Support Group
