Польський доброволець, який воює на боці українських захисників, розповідає свою історію. Він ділиться своїми роздумами, заснованими на унікальному досвіді участі у широкомасштабних бойових діях.
«Справжній солдат воює не тому, що ненавидить те, що перед ним, а тому, що любить те, що позаду».
— Г.К. Честертон
Інтерв’ю з Аркадіушем Хінєвічем, псевдо «AC» — польським добровольцем, який воює на фронті, захищаючи Україну
Фото: А.Х. / джерело: особистий архів
⸻
I. До війни та шлях на фронт
Маріуш Патей: Чим Ви займалися до війни? Які події чи переконання привели Вас до рішення поїхати в Україну, щоб допомагати тим, хто протистоїть російському експансіонізму, замість того, щоб, як деякі журналісти, шукати сенсацій?
Аркадіуш Хіневіч: Із 2004 до 2017 року я жив у Великій Британії. Працював оператором навантажувачів. Після повернення займався монтажем вікон, дверей, гаражних брам — тобто працював у сфері послуг.
Скільки себе пам’ятаю — завжди був радикально правого спрямування, захоплювався міжвоєнним ОНР, НЗС, читав праці Романа Дмовського. Після повернення з Англії в 2017 році до створення «Конфедерації» я був прихильником Національного руху, але вийшов із моментом її утворення.
Іронічно, але я ненавидів українців за Волинь. Проте, незважаючи на це, вторгнення Росії в Україну викликало у мене величезне співчуття до українців. Питання Волині відійшло на другий план. З самого початку я відчував потребу приїхати до України й боротися за її свободу, а також віддалити загрозу від Польщі. Міжнародний легіон тероборони України (ILDU) на початку приймав лише людей з військовим досвідом — це мене автоматично дискваліфікувало.
Інша проблема — моя родина. Батьків, на жаль, уже немає. У мене є брати й сестри, а також бабуся у дуже поважному віці, з дуже слабким серцем. Я боявся, що вона не переживе мого від’їзду. Але коли я наважився розповісти їй про своє рішення — вона зрозуміла мене й прийняла мій вибір. Зізнаюся, це був один із найщасливіших днів у моєму житті.
М.П.: Коли Ви вирішили поїхати в Україну, чи стикалися Ви з нерозумінням або критикою з боку оточення? Як Ви реагували?
А.Х.: Реакції були різні — і засудження, і повна підтримка. Приблизно 50/50. Ті, хто підтримує мій вибір, надають мені неймовірну моральну підтримку — я їм безмежно вдячний. Були й такі, що, посилаючись на Волинь, вважали, що ми не повинні допомагати українцям. Це абсурдний, але часто вживаний аргумент. Переважна більшість сучасних українців не мають жодного стосунку до різанини поляків у 1940-х. Сьогодні загрозою для України, як і для Польщі, є відроджуваний російський експансіонізм і ревізіонізм, який уже проявив себе у нападі на Україну.
А ті, хто піддається «незалежним» проросійським ЗМІ… Ну що ж, колись Бог розсудить.
М.П.: Розкажіть про свій шлях на фронт. Чи проходили Ви навчання? Чи воно допомогло вижити та діяти ефективно в бойових умовах?
А.Х.: Рекрутинговий процес був швидким: кілька запитань, відеорозмова з рекрутером — і позитивне рішення. Перший тиждень — оформлення документів, відкриття банківського рахунку, отримання українського номера.
На фронті не вистачає солдатів, тому зараз кожен доброволець на вагу золота.
Навчання загалом триває 6–8 тижнів, у моєму випадку — 12. Це було інтенсивно. Вижив і не отримав серйозних поранень — отже, інструктори знали свою справу. Але це війна… і рішення Бога незбагненні.
М.П.: Чи усвідомлювали Ви ризики, приймаючи це рішення? І чи, маючи досвід, знову би зробили цей крок?
А.Х.: Так, я багато думав про те, що можу тут загинути. Те, що я побачив, вийшло за межі уявного. Мій невизначений правовий статус у Польщі як добровольця теж викликав занепокоєння.
Але я без вагань скажу: якби мав можливість повернути час назад — прийняв би те саме рішення. Попри все, що побачив і пережив. Жодного разу я не сумнівався у правильності свого вчинку.
II. Динаміка війни та оцінка ситуації
М.П.: Як змінювалися правила ведення війни з часом? Чи бачите Ви, що росіяни вдосконалюють свою військову тактику? Чи вдається українській армії ефективно на це реагувати?
А.Х.: Ця війна — наче зовсім новий розділ в історії воєн. Росіяни використовують дрони максимально. І роблять це безжально.
Наведу приклад з однієї з моїх місій: я мав змінити побратима-українця, який надто довго був на позиції. Від першого дня російська піхота провокувала нас — стріляла навмання, сподіваючись отримати вогневу відповідь. На жаль, з кількох сусідніх позицій наші хлопці таки відповіли.
Цього вистачило, щоб над нами з’явився рій російських дронів, які почали визначати наші позиції. Вони скидували гранати та протитанкові міни навмання, провокуючи будь-який рух. Один дрон скидав заряд, повертався по новий, тим часом прилітав інший FPV із черговим боєприпасом. Над усім цим висів ще один дрон із камерою високої роздільності, який вичікував руху. Потім почався мінометний обстріл. Після цього на деревах практично нічого не залишилося — огляд став кращим, і дрони могли методично обстрілювати кожен метр. Часто вони застосовують запалювальні боєприпаси або розпечений рідкий метал.
Піхота йде в наступ наприкінці — щоб добивати тих, хто вижив. Під Донецьком так розправилися з підрозділом моїх побратимів, які прикривали наш відступ. Увесь їхній загін загинув — п’ятеро чудових хлопців. Найгірше — це те, що російські варвари знущаються над тілами загиблих. Рівень жорстокості — жахливий.
М.П.: Як Ви оцінюєте допомогу Заходу, зокрема Польщі? Чи вона достатня, чи можна було зробити більше?
А.Х.: Допомога ззовні — ключова. Без неї Україна не мала б жодного шансу. Я сам працюю з чеською гвинтівкою CZ Bren 2, а як кулеметник використовую бельгійський FN MAG.
Допомога з Польщі — колосальна. Українці, з якими я маю справу, у захваті та безмежно вдячні полякам.
З погляду солдата, вважаю, що можна було б надсилати більше сучасної техніки. Ми її купуємо, але вона часто просто лежить на складах. Розумію — політики бояться запитів у сеймі, критики у соцмережах про «роззброєння» та допомогу «бандерівцям». Але правда така: кожен переданий дрон, танк чи літак — це мінус у техніці й живій силі ворога.
Втім, ключовою є допомога всього Заходу й НАТО. І хоч вона велика — все ще недостатня.
Росія, попри великі втрати, постійно просувається вперед.
М.П.: Чи були моменти, коли Ви особисто відчували наслідки політичних рішень (наприклад, нестача постачання чи відсутність підтримки союзників)?
А.Х.: Це не моя компетенція, але з досвіду можу сказати: з логістикою буває по-різному. Якщо гірше — виникає багато версій, чуток, пояснень. Коли краще — поліпшується й моральний стан.
Для прикладу: під час останньої місії нас обстрілювали з мінометів 7 днів і ночей майже безупинно. За цей час наші міномети й артилерія відповідали лише двічі. Причини? Можливо, брак снарядів. Або нестача людей для мінометів. У піхоті ми найгостріше відчуваємо брак вогневої підтримки.
М.П.: Деякі експерти вважають, що НАТО має утриматися від активного втручання, аби не провокувати Кремль. Інші — що 2022 рік був оптимальним моментом для швидкої перемоги. Як Ви дивитеся на це?
А.Х.: Боротьба України з Росією — як бій Давида з Голіафом. Чим більше підтримки від НАТО, тим більші наші шанси. Росія сильніша за Україну, але слабша за НАТО. Вони це знають, тому намагаються роз’єднати Альянс і послабити його волю допомагати.
Я не експерт, але бачу, що це не лише війна за Україну — це боротьба за вплив у нашому регіоні й у світі.
Маю надію, що НАТО вже давно мало би надіслати сюди свої війська. Варто глянути, хто підтримує Росію — починаючи з солдатів із Північної Кореї…
М.П.: Чи маєте Ви контакти з цивільними поблизу лінії фронту?
А.Х.: Цивільні часто зупиняють мене на вулиці, обіймають зі сльозами в очах. У магазинах у 80% випадків мені дають великі знижки, те саме — у ресторанах. І знаєте, що найцікавіше? З усіх хлопців з різних країн, тільки мене так сприймають.
Однак ми дуже обережні з випадковими людьми поблизу фронту — російські впливи, на жаль, ще не зникли.
М.П.: Чи потребують допомоги також самі військові?
А.Х.: Так, військові за можливості допомагають цивільним: доставляють їжу, медикаменти, насамперед — евакуюють із небезпечних зон.
Наші лінійні підрозділи контактують із цивільними переважно під час виведення в тил. З жителями прифронтових зон взаємодіємо лише у крайніх випадках. Росія веде активну психологічну війну, багато людей залякані. Але навіть літні люди часто дарують нам усмішку крадькома — і це багато значить. Адже втрачені села контролюють російські служби, які переслідують навіть за найменшу симпатію до України.
М.П.: Чого, на Вашу думку, бракує, аби ефективно зупинити Росію?
А.Х.: Ця війна триває вже занадто довго. Її можна завершити лише силою — змусивши росіян до миру. Потрібні люди та сучасні засоби ведення бою.
Українська армія — понад 800 тисяч військовослужбовців. Це часто найкращі з найкращих — ідейна частина суспільства. Але, на жаль, багато з них гинуть.
Росія має змогу поповнювати свої резерви. У нас кожна втрата — трагедія.
Більше сучасної зброї — менше втрат з нашого боку, більше — у ворога. А отже, менше охочих із росіян іти на фронт. Бо одне — підтримувати експансію в Telegram, інше — йти в бій і загинути.
⸻
III. Особистий досвід і взаємини
М.П.: Який у Вас досвід спілкування з українськими військовими? Чи роз’єднує вас історія, чи ви відкладаєте її задля спільної мети?
А.Х.: Тут я відчуваю лише вдячність — іноді навіть здивування, що поляк воює пліч-о-пліч із ними.
Чесно зізнаюся — українці дякують зі сльозами на очах. І військові, і звичайні люди на вулицях.
Я тут із січня, а на фронті з кінця квітня. І жодного разу не чув нічого, крім щирої вдячності.
Коли бачать польський прапор на моєму плечі — ставляться до мене як до національного героя.
Кілька разів чув навіть вибачення за Волинь. Мене називали «ангелом з Польщі» — мовляв, незважаючи на те, що сталося, я тут добровільно і ризикую життям заради їхньої свободи.
М.П.: Попри численні спроби зіпсувати відносини, Польща та Україна посилили економічну співпрацю. Проте багато потенційних напрямків ще не задіяно. Щоб це сталося, потрібен мир і сприятливий політичний клімат. Можна сказати, що Ви робите більше для польських інтересів в Україні, ніж усі разом так звані «турбопатріоти», які, прикриваючись польською «рацією стану», часто просувають російські наративи. Що б Ви сказали молодим полякам, які піддаються на таку риторику?
А.Х.: Волинська трагедія — жахливий злочин, що залишив слід у пам’яті всього польського народу — це факт. Ми визнаємо латинську цивілізацію, християнську етику — але насамперед треба залишатися людьми.
Поляки завжди у своїй історії сподівалися на допомогу. Іноді її отримували, іноді — зустрічали байдужість. Можливо, колись і ми знову її потребуватимемо. І якщо сьогодні виявимо емпатію до України — буде легше переконати світ допомогти нам.
Егоїзм — не завжди ефективна політика. Допомога Україні — це відсування небезпеки від усієї Східної Європи. Кремль нападе лише тоді, коли буде впевнений у своїй перевазі.
Історія вже вчила нас, що Росія у розквіті — це масові вбивства, насильство, грабунок.
Ворог нашого ворога — наш союзник.
Я розумію — російська пропаганда сильна, Україна теж робить помилки. Але не розумію, чому так багато поляків втрачають емпатію. Через це нас тут мало. Мало — як на народ із такими традиціями боротьби «за нашу і вашу свободу».
Ми, як ніхто, повинні розуміти, що переживає Україна. Ми самі пройшли крізь пекло у боротьбі за незалежність. А ще — ми вважаємо себе народом, який вірить у Бога, є католицьким.
М.П.: Не хочу розпитувати про поточні дії на фронті. Чи зустрічали Ви інших поляків, які активно воюють на боці України? Які їхні мотивації?
А.Х.: Поляки тут є, але нас могло б бути більше.
Шкода, що покоління «проклятих солдатів», таких як Рафал Ґан-Ґанович, відходить, а натомість переважає байдужість і підхід «моя хата скраю».
Я особисто знаю ще трьох хлопців із Польщі, які воюють у моєму батальйоні. Я не запитую їх про мотивацію. Найважливіше — що вони тут, і вони борються.
Мене особисто у моєму виборі щоразу підтверджує кожна смерть цивільного, вбитого росіянами. А ненависть до мене від проросійських тролів лише ще більше мотивує.
М.П.: Як Ви вважаєте — чи ваші спільні зусилля, які можна назвати «політикою дії», мають стати підґрунтям для створення нової польської патріотичної формації, очищеної від кремлівських наративів?
А.Х.: Поки що зарано про це думати.
Безумовно, Польщі потрібна національна патріотична формація, яка розуміє важливість співпраці у нашому регіоні й зосереджується на тому, що об’єднує, а не розділяє.
Надмірне наголошення на розбіжностях — це не конструктивна політика, це слабкість, яку може використати Кремль.
Поясню на прикладі: якщо хочеш розірвати мотузку — найпростіше розділити її на нитки й тягнути по одній. Але міцно сплетена — її важко зламати.
Особисто я не планую займатися політикою.
М.П.: Чи були ситуації, які особливо закарбувалися у Вашій пам’яті?
А.Х.: Так. Одна — особливо страшна.
Під час моєї першої місії мій побратим, який прикривав відступ нашої групи, був поранений. Росіяни добили його пострілом у потилицю, відрізали руки, розпороли живіт і набили тіло вибухівкою. Ми не могли його забрати — це була жахлива пастка.
У тій операції я втратив п’ятьох побратимів — чудових людей. Наймолодшому було 21.
Відтоді я не відчуваю жалю до тих, хто таке чинить. Називаємо таких росіян — орки.
У пам’яті залишилися і світлі моменти: доброзичливість українців, яких я не знав, але які, побачивши польські символи на моєму однострої, висловлювали вдячність.
⸻
IV. Підсумок
М.П.: Що можуть зробити ті, хто хоче допомогти тим, хто воює на фронті?
А.Х.: Будь-яка допомога — безцінна. Навіть слова підтримки мають велике значення.
Я вважаю, що свідомі поляки мають підтримувати політиків, які розуміють важливість допомоги Україні, бо це вигідно — а не є політичною втратою.
Волонтерська праця має і моральну, і практичну цінність — вона дарує психологічну підтримку й мотивацію.
М.П.: Що ми в Польщі — люди без досвіду війни — маємо знати про цю війну?
А.Х.: Росіяни дуже швидко вчаться, адаптують тактику й озброєння до нових умов. Не можна недооцінювати загрози.
Якщо ми хочемо миру — ми повинні погодитися з тим, що безпека коштує грошей.
Не можна слухати демагогів, які ставлять під сумнів сенс допомоги Україні.
Кожна витрачена гривня на підтримку української армії — це зекономлений злотий, який нам би довелося витратити на оборону, якби цієї армії не стало.
Цей конфлікт має навчити нас: завжди потрібно бути готовими до найгіршого.
Ще 10 років тому мало хто в Україні очікував відкритої війни.
В школах має бути предмет на кшталт «початкової військової підготовки». Має бути відновлена загальна військова служба — наприклад, у формі коротких, інтенсивних циклічних навчань.
Патріотичне виховання, підтримка скаутських та оборонних організацій — необхідні системно.
Я колись читав думку експерта на питання:
«Чи можливе повстання у стилі Варшавського в сучасні часи?»
Він відповів:
«Ні. Бо тоді навіть молодь мала базову підготовку у володінні зброєю та тактиці».
М.П.: Чи після повернення до Польщі Ви хотіли б ділитися своїм досвідом у сфері освіти, політики чи армії?
А.Х.: Так. Якщо буде на те Божа воля й я повернуся — я обов’язково поділюся досвідом.
Я сподіваюся, що польська армія захоче використати таких людей, як я.
Хочеш миру — готуйся до війни.
Після повернення я хочу служити Батьківщині, але триматимусь осторонь політики.
Як буде — лише Бог знає. Я Йому довіряю й приймаю Його план щодо мене.
Вірю, що наша місія в Україні сприятиме поглибленню польсько-українських відносин.
Ті, хто тут воює — назавжди залишаться в пам’яті українців.
Нас небагато, але ми виконуємо свою справу добре.
Знаю, що це, можливо, звучить нескромно — але так виглядає справжня політика в дії.
М.П.: Чи не боїтеся Ви, що публікуєте свої персональні дані?
А.Х.: Ні. Росіяни, на жаль, і так уже знають про мене.
Я не лише учасник, а й свідок. Бачив війну на власні очі.
Сподіваюся, моє свідчення допоможе іншим не піддаватися маніпуляціям і фейковим наративам, які заповнюють інтернет і працюють на користь російської інформаційної війни.
М.П.: Дякую за розмову. Бажаю Вам і нам усім зупинити Росію, досягти тривалого миру, безпечного повернення до Польщі та здійснення мрій у мирних умовах.
Розмовляв: Маріуш Патей
Автор: Маріуш Патей
Переклад: Даніела Ленів
Джерело: tysol.pl
