Від ейфорії 2023 року, коли українська армія здобула певних успіхів у боротьбі з переважаючими її силами російської армії, вже немає і сліду. Українська армія повільно, але систематично мусить відсуватися до наступних ліній оборони. Звісно, війна має таку властивість, що ситуація може змінитися ще не один раз. Так, наразі, Росія навчилася використовувати свою перевагу. Російський наступ йде, винищуючи не тільки військові укріплення, а також цивільну інфраструктуру та звичайні будинки.
Українська адміністрація евакуює наступні села та містечка, що вже знаходяться під щільним артилерійським вогнем. Військові мусять боротися не лише з ворогом, а також з почуттям самотності й сумнівами, що постійно підкрадаються. Наразі, фронт утримується надлюдськими силами кількома ідеологічно відданими угрупуваннями, що залишилися. Бракує як людей, так і спорядження й амуніції. Росіяни, які користуються своїм значним людським ресурсом, весь час збільшують кількість військових угрупувань, не рахуючись із втратами. В обхід санкції та завдяки підтримці країн так званого клубу БРІКС, російський сектор озброєння почувається напрочуд добре.
Поразники прогнозують швидкий кінець України, піддаючи сумнівам сенс подальшої допомоги країні, приреченій на знищення. Інші ж намагаються переконати в тому, що існує можливість компромісу з Росією шляхом простого погодження віддати їй частину українських територій, а натомість повернути в країну життя, спокій та бізнес.
Натомість, подібні думки свідчать про наївність тих, хто їх виголошує. Якщо Росія відчує слабкість з боку коаліції підтримки України, то тільки збільшуватиме свої військові зусилля з метою остаточної окупації країни, яку вона атакувала. Очевидно, що можна погодитися на певне перемир’я, яке росіяни використають у вигідному для себе світлі з метою, аби закінчити експансію українських територій. Ніхто не зможе гарантувати той факт, що Росія, маючи перевагу в силі й ресурсах, самостійно зупиниться в своїх загарбницьких прагненнях.
Корейська війна закінчилася не для того, щоб коаліція вільного світу боялася конфронтації, а власне показала Кремлю і Пекіну, що готова боротися. Українська армія і всі, хто долучився до допомоги Україні, дають політикам час на опрацювання такого розв’язання війни, у випадку якого агресор не виграє, а жертва не програє. Тільки переконання в тому, що збройна агресія не виправдається, може дати надію на тривалий спокій в Європі. І, я сумніваюся в тому, що успіх Москви в Україні задовольнить кремлівську жагу завоювання.
Під загрозою будуть Молдова, Грузія (Сакартвело) й інші країни, що були в минулому радянськими республіками — у тому числі країни вздовж Балтійського узбережжя, що входять до складу НАТО і ЄС. У довгостроковій перспективі, якщо розглянути песимістичний сценарій розпаду НАТО, Польща також може опинитися під загрозою.
Якби швидка реакція НАТО, пов’язана з російською агресією проти України, була здійснена в бік підтримки України в 2022 році, то вона могла б подіяти протверезуюче на російські правлячі еліти. Натомість, неоднозначна і боягузлива реакція західних країн надала сміливості агресору. Хибне переконання в тому, що зволікання з наданням допомоги Україні стримає Кремль перед військовою ескалацією, призвело до трагічних наслідків. 22 лютого 2022 року Росія наважилася на повномасштабне військове вторгнення і вживає до того всіх ресурсів, які має в наявності. Власне, відсутність однозначної реакції Заходу спонукала Росію до нарощування сил у цій збройній агресії. У тих випадках, коли Росія обстрілює і атакує менше, це відбувається не тому, що її стримують моральні засади, а просто тому, що вона має обмежені можливості.
Останні два роки дали Росії час на те, аби перевести свою економіку на військові рейки; дали час на остаточну розправу з рештками російського громадянського суспільства, на консолідацію росіян довкола військових осередків. Врешті решт, ці два роки дали їм час на вдосконалення військової машини і на адаптацію до специфіки поля бою.
На сьогодні, з метою перешкоджання Москві в реалізації її планів щодо України, варто було б вжити значно більших зусиль та застосувати більше ресурсів і, можливо, навіть надати безпосередню військову допомогу Україні.
Особливо актуальними сьогодні є слова батьків-засновників ІІ Речі Посполитої, у тому числі й Юзефа Пілсудського [польський політичний, військовий і державний діяч, перший голова відродженої польської держави — прим. перекладача]: “Поляки хочуть незалежності, але хотіли б, аби та незалежність коштувала дві копійки й дві краплі крові, однак незалежність є благом не тільки цінним, але і дуже дорогим”. У наші дні ці слова можна вжити до опису усіх західних суспільств, не тільки польського.
Роман Дмовський [польський політичний діяч і публіцист — прим. перекладача] слушно зауважував, що шанс на перемогу залежить не тільки від матеріальних засобів, а також від духовного налаштування народу: “Майбутнє належить до тих, хто має ідею, віру в неї і здатність до самопожертви”. Західні суспільства, у тому числі польське, втратили ідею, віру й здатність до самопожертви.
Москва чудово знає про це і від того почуває себе безкарною.
Автор: Маріуш Патей
Переклад: Софії Бєлєнкової
Джерела:
- https://www.tokfm.pl/Tokfm/7,103085,31368032,polak-chcial-skrocic-wojne-putina-chocby-o-sekunde-wstydze.html
- https://warszawa.eska.pl/cytaty-jozefa-pilsudskiego-te-wyjatkowe-slowa-marszalka-przeszly-do-historii-11-11-aa-Gxv4-bByr-n5Ra.html
- Dmowski, Kościół, Naród i Państwo, Warszawa 1927.
