Стаття Пауля Сімона для німецької лівої газети Junge World не варта детального розгляду, і її аудиторія, вочевидь, досить специфічна. Але не може не дивувати те, що він вважає предмет консервативної революції неприйнятним для академічного дослідження. Б’юся об заклад, він ніколи не чув про Ернста Нікіша, близького друга Ернста Юнґера, і не менш тісну взаємодію між німецькими «фашистами» та лівими міжвоєнної доби в рамках цієї течії. Пригадую, першою публічною подією, яка ознаменувала моє захоплення темою консервативної революції, стала студентська конференція, присвячена феномену критики. Відповідно, у моїй доповіді консервативна революція розглядалася як альтерпросвітницький прецедент критики «справа». Модератором цієї секції був Андрій Рєпа, український лівий інтелектуал та перекладач.
Він має бути знайомий іншому українському лівому автору Володимиру Іщенку, засмученому вирішальною роллю націоналістів нового покоління у революції Майдану і цитованому Junge World. Найбільшою проблемою для Сімона та Іщенка є дослідники правого екстремізму, які не втратили рештки раціональності, як вони, і розрізняють між моїми поглядами і гаданими поглядами осіб, що виступали поряд зі мною на тих чи інших заходах: Адріен Нонжон, Антон Шеховцов, В’ячеслав Ліхачов та Андреас Умланд. Останні явно знайомі і з обширною академічною літературою на тему консервативної революції, а також принципом академічної нейтральності, яка робить неактуальною проблему «інфільтрації в академічні інститути ультраправих».
Скриньку Пандори з антиінтелектуалізмом, за іронією долі, і, знову-таки, у повній відповідності з моїм дослідницьким проектом на тему «діалектики Просвітництва», відкрила академічна установа – адміністрація IWM, яка оголосила мене прихильницею «правого екстремізму». Що, до речі, є небезпечним звинуваченням, якщо сприймати це всерйоз.
Я цілковито згодна з наведеними дослідниками правого екстремізму, які спростували такі оцінки моєї діяльності: лібералізм перетворюється на свою протилежність, коли забороняє іншим займатися науковими дослідженнями та брати участь в інтелектуальних дискусіях. Більше того, це ознака інтелектуальної та, потенційно, наукової капітуляції, що ставить такі інституції в позицію тоталітарних режимів, які бояться вільної дискусії.
Хоча абсолютним пріоритетом моєї діяльності як координаторки Групи сприяння розбудові Інтермаріуму (заснованої незабороненою і перспективною українською партією Національний Корпус) завжди були конференції, організовані урядовими представниками та структурами, я ніколи не встановлювала жодних ідеологічних фільтрів для учасників і організаторів публічних заходів за моєї участі. Хоча деякі проплачені наклепники заходять так далеко у своїй маячні, що зображають мене, цивільну жінку, яка не має права представляти офіційний військовий підрозділ Національної гвардії України, полк Азов, як вербувальницю не просто політичних, а справжніх солдатів на підтримку України, неважко помітити, що мої виступи завжди філософсько, а не ідеологічно орієнтовані і обстоюють екуменічне бачення альтернативного Заходу, служачи таким чином «дерадикалізації», а не радикалізації аудиторії. Це не є їхньою метою як такою, адже мої виступи на подіях, організованих західними новими правими метаполітичними спільнотами або правопопулістськими партіями, як засвідчують їхні заголовки та відеозаписи, мали на меті послабити та підірвати прокремлівські фракції у відповідних організаціях або суспільствах. Контраверсії, які послідували за моїми конфліктами з рупорами Кремля на деяких із цих подій, були серйозним викликом тим «монстрам», які надали Національному Корпусу платформу для цих цілей.
Мої опоненти навіть не намагаються приховати той факт, що їм відома моя справжня метаідеологічна атрибуція, тобто Третя Позиція, але використовують гадані погляди інших людей або уявну колективну провину цілих організацій, незалежно від мого стосунку до них, задля дискредитації мене за принципом асоціації.
Найяскравіші приклади – це особи, які виступали поряд зі мною на конференціях (Ґреґ Джонсон, Марк Коллет, Millennial Woes, Джеред Тейлор, Кевін Макдональд та інші) і ніколи не висловлювали ніяких «екстремістських» поглядів, більше того, чітко засуджували теракти на зразок розстрілів у Крайстчерчі.
Інший приклад – метаполітична конференція «Сталевий Пакт», яка «кидає на мене тінь» особистості та діяльності Олексія Льовкіна. Я не збираюся коментувати його погляди, оскільки мої виступи, як і у всіх зазначених випадках, записані на відео й не потребують виправдань.
https://jungle.world/artikel/2021/05/kein-stipendium-fuer-die-first-lady
Я підкреслюю, що мої інтереси відмінні, й саме тому я заснувала новий конференційний цикл, “Homeland”, лише тому, що попередній цикл конференцій «Сталевий Пакт» був приурочений до організованого ним фестивалю Асгарду Рейд. Ця точка розходження зафіксована в дослідницькій роботі Адріена Нонжона, яка добре відома колумністам жовтої преси на рівні заголовка, та, очевидно, не прочитана жодним із них:
https://www.academia.edu/44329543/Olena_Semenyaka_The_First_Lady_of_Ukrainian_Nationalism
Що стосується решти, їм варто говорити особисто з Олексієм Льовкіним, згідно з крайнім інтерв’ю якого з початку пандемії він не співпрацював навіть із широким рухом Національного Корпусу. Не впевнена, що це допоможе, раз ці «дослідники» вважають нерелевантними причини, з яких узагалі розпочалася ця співпраця з російськими політичними емігрантами, котрі підтримали Україну.
Я продовжу викривати тоталітарні методи самозванців, які наважуються вчити нас толерантності й свободі, і приділю особливу увагу непорозумінню сучасної лівиці, зокрема, на тлі історії членів моєї родини, що зараховували себе до лівих.
