«Армія визволення Косова» (Ushtria Çlirimtare e Kosovës; далі – АВК) була в другій половині 1990-х років широко відомим албанським воєнізованим угрупованням, яке вело жорстоку збройну боротьбу (не гребуючи особливо методами) за відділення Косова і Метохії від Югославії (Сербії) та очищення його від сербського населення.
Косовський конфлікт 1998-1999 років, як відомо, став кривавим епілогом Югославських війн.
Одразу варто наголосити, що АВК сприймається досить неоднозначно в світі: якщо для албанців, передусім косовських, бійці цієї організації – герої та борці за незалежність, то для сербів – це жорстокі терористи та злочинці, пов’язані, між іншим, із албанськими мафіозними структурами.
Для більшості західних країн – це борці проти югославського режиму Мілошевича (які, втім, були швидко роззброєні після інтервенції НАТО в 1999році)
Кожна сторона тут спирається на власну логіку, інтереси та аргументи
Слід підкреслити, що вищий провід АВК і до сьогодні грає вагому роль у політичному житті Косова як частково визнаної країни.
Після бомбардувань Югославії авіацією НАТО та інтервенції Північноатлантичного Альянсу АВК була легалізована як Корпус захисту Косова, а більшість її бійців увійшла до місцевої адміністрації; політичним же крилом «Армії звільнення Косова» стала заснована в 1999 році Демократична партія Косова.
Більше того, нинішній косовський президент Хашим Тачі – це колишній командувач АВК.
Отож варто звернути увагу на основні віхи в історії цієї військової структури, яка зіграла дуже помітну роль у останній із війн на теренах колишньої Югославії, підсумки якої й до сьогодні роблять косовські питання однією з відкритих територіальних суперечок на теренах Європи.
Якщо США та більшість країн Заходу Косово як незалежну державу визнали з 2008 року, то такі країни як Китай, Індія, РФ, Україна, Іспанія, Румунія, Словаччина, Греція та ще ряд держав світу цього робити не збираються, а відтак Косово досі не член ООН.
Окрім цього, без АВК складно цілісно уявити діяльність албанської наркомафії, яка в 1999 році, за західними даними, контролювала до 80% наркотрафіку до Європи через стратегічний «балканський шлях».
В 1998 році 50% усіх затриманих наркоторговців у країнах Західної Європи виявилися албанцями.
Цілком зрозуміло, що тема косовської війни є дуже складною, жорстокою та кривавою.
З огляду на те, що ця війна була 21 рік тому, величезна кількість її учасників та свідків з обох боків досі жива.
Звісно, що багато в кого в Україні через русофільство багатьох сербів та представників сербського політикуму й «національно-визвольну» риторику косоварів, з’являються сентименти до АВК та її боротьби.
Так само і серед прихильників «русского міра» часто можна побачити екзальтованих особистостей, які без втоми демонізують албанців, а сербів рахують «невинно скривдженими православними братами».
Але історія, як відомо, не чорно-біла
Проте варто підкреслити, що сепаратистська боротьба АВК часто й справді було вкрай брудною та брутальною і бійці АВК скоїли дуже багато злочинів.
В тому числі проти беззахисного мирного населення (навіть і проти своїх же албанців, які були лояльними до югославської влади).
Це, в свою чергу, провокувало жорстоку відповідь із боку югославських силовиків.
Одним словом, в цьому тексті не буде спроб ідеалізації чи виправдання жодної зі сторін косовської війни.
Мова йтиме суто про фактаж, пов’язаний із організацією та діяльністю «Армії визволення Косова». І хай шановний читач сам для себе вже складає висновки на цю складну тему.
Почати варто з короткого екскурсу в історію сербсько-алабанських відносин на території Косова та Метохії. Лише так можна адекватно зрозуміти контекст, в якому тривала війна 1998-1999 років.
Контекст цей дуже глибокий та сповнений історичних ран та образ.
Історично Косово, а точніше Косово і Метохія, було серцевиною середньовічної сербської державності.
До сьогодні у цьому краї збереглися сотні давніх сербських православних монастирів і церков, хоча частина з них досить сильно постраждала в роки війни 1998-1999 рр. та під час погрому, влаштованого албанцями-косоварами у 2004 р.
Косовський міф, себто цикл легенд, переказів та народного епосу (одним словом, цілий наратив) про битву на Косовому полі та про святість цієї території для сербів, лежить фактично в самій основі сербської національної ідентичності.
Але звідки ж росте коріння цього міфу?
На день святого Віда 28 червня 1389 р. на Косовому Полі сталася легендарна битва між сербським військом на чолі з царем Лазаром Хребеляновичем (канонізований потім) та османами на чолі з султаном Муратом.
Тоді зазнала краху середньовічна Сербія, а сама Косовська битва дуже міцно увійшла до сербського фольклору та й до народної культури, символіки, церковного життя.
Важко знайти щось подібне в інших європейських народів – щоби один історичний епізод мав такий колосальний і всеосяжний вплив на його культуру та самосвідомість.
Який ще народ пишається битвою, де він зазнав поразки?
Ментальні особливості цього балканського народу, породжені культом поразки земної, але перемоги духовної (небесної), мали капітальний вплив на багато драматичних сторінок в сербській історії – включно з югославськими війнами 1990-х років.
Значною мірою саме через це сучасні серби досі бідкаються через свої військові поразки 20-25 річної давнини, замість того, щоби впевнено рухатися в перед до нових успіхів, зробивши ефективні практичні висновки й уроки для себе (як свого часу німці чи японці після в десятки разів більш руйнівної Другої світової війни).
Інакше кажучи, косовська ментальна спадщина спонукає сербів ніби втішатися своїми поразками.
Це хоч і поразки, але ж красиві та героїчні
Короче кажучи, Косово для пересічного серба це щось святе й сповнене величезної символіки.
Щось на кшталт «серця Сербії». Окрім того, в місті Печ у Метохії століттями була резиденція лідера Сербської православної церкви (Печський патріархат).
Проте з плином століть Косово перестало бути етнічно чисто сербським, уже в 19 ст. значний відсоток мешканців краю складали албанці.
Велику роль тут зіграло велике переселення сербів на чолі з патріархом Арсенієм ІІІ Чарноєвичем із Косова й Метохії до Австрійської імперії, в сучасну Воєводину, в 1690 р.: тоді серби рятувалися від турецької помсти за свою участь у війни проти Османської імперії на боці Габсбургів. Водночас на землі, що покидалися сербами, постійно селилися албанці-мусульмани з південних гірських теренів.
Частка албанців у регіоні все зростала: в другій половині 19 ст. місто Призрен на півдні Косова стало навіть одним із центрів національного відродження албанців, тут з’явилась чи не найперша албанська організація – Призренська Ліга.
Уже в другій половині 19 ст. співвідношення сербів і албанців у Косово була приблизно 50 на 50.
Частиною Сербії Косово знову стало в 1912 р., коли сербська армія звільнила його після більше, ніж 500 років османського володарювання. Саме тоді було, так би мовити, здійснено сербський реванш за легендарну косовську поразку кінця 14 ст. Помстилися турками, одним словом.
І аж до 1999 р. територія Косова перебувала під владою Белграда в рамках спочатку Королівства Сербія, потім Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (Королівство Югославія з 1929 р.), соціалістичної Югославії і, зрештою, Союзної Республіки Югославія.
За винятком періоду Першої та Другої світових війн, звичайно, коли серби не мали там влади.
Загострення сербсько-албанських відносин у Косово розпочалося ще в югославські комуністичні часи – на початку 80-х.
Тоді вимоги албанців дати Автономному соціалістичному краю Косово (в рамках Соціалістичної Республіки Сербія) статус республіки були придушені.
У другій половині 20 ст. косовські албанці мали найвищий у Югославії рівень народжуваності і дуже міцні традиційні родові зв’язки. Вони самою своєю демографією постійно тіснили сербів, ставши на момент розпаду Югославії реальною етнічною більшістю в Косово.
У часи раннього Мілошевича, коли розгорілися війни на югославських теренах, Белград встановив у Косово пряме управління без автономії.
Саме з розпадом соціалістичної Югославії починається формування албанського збройного підпілля на території Косово. Точний час створення АВК невідомий. Один із ватажків цього угруповання Рамуш Харадинай (колишній прем’єр Косова, до речі, заявляв, що «Армія визволення Косова» почала свою діяльність ще в 1994 році – із об’єднання декількох менших албанських підпільних збройних формувань.
У свою чергу, Гаазький трибунал датував створення АВК серединою 1990-х років. Перші ж випадки нападу членів АВК на югославську поліцію були зафіксовані в 1996 році.
Деякі югославські генерали зазначали, що АВК з’явилася ще в 1992 році, коли албанці-косовари прийняли остаточне рішення про формування підпільних озброєних загонів: підготовка майбутніх «борців за вільне Косово» йшла таємно в місцевих спортивних клубах.
До речі, в 1993 році косовари навіть спробували створити «Міністерство оборони Косова», але більшість авторів такої ініціативи були арештовані югославською поліцією.
У організаційному плані АВК складалася зі Штабу, який був у місті Кукеш в Албанії, та 7 оперативних зон на території власне Косова: 1-а зона займала центральну частину краю, 2-а – північний схід, 3-я – захід, 4-а – північ, 5 – а південь центральної частини, 6-а – схід, а 7-а – крайній південь.
У кожній із зон АВК було кілька «бригад», які на практиці були розміром десь із батальйон (офіційно налічували по 1 тис. бійців, поділених на 20 рот, але реально чисельність цих загонів була менша).
У «гарячій фазі» війни проти югославських силовиків (1998-1999 роки) підготовкою бійців АВК частково займалися інструктори з ЦРУ та військово-повітряних сил Великої Британії.
Тренувальні табори знаходилися переважно неподалік – на півночі Албанії (вже згаданий Кукш, Тропоя, Байрам Цуррі).
За деякими свідченнями, АВК в кінці 1990-х років була помічена у зв’язках із Аль-Каїдою (в тому числі у західних ЗМІ зустрічалася інформація про підготовку албанських повстанців у таборах ісламістів).
Варто зазначити, що в рядах АВК проти Югославії воювали декілька окремих підрозділів, які дуже слабко контролювалися албанським командуванням.
Мова йде зокрема про загін «Чорні лебеді», в якому боролися мусульмани-ветерани армії Боснії і Герцеговини, про Албано-Американську Атлантичну бригаду під проводом Гарні Шеху (це були 400 американців албанського походження, які приїхали воювати на історичну батьківщину), про 120 добровольців із Ірану та ще цілу низку груп моджахедів із різних ісламських країн.
Протягом 1998 року АВК перейшла до максимально активного та відкритого протистояння із югославською міліцією та армією.
Одним із найяскравіших командирів албанських бойовиків був Адем Яшарі, який загинув під час оборони в своїй рідній Дрениці в тому ж році.
Штурм його резиденції був досить кривавим, в бою з югославами полягла практично вся його родина. Цей епізод спровокував прилив великої кількості добровольців до АВК. Іншою яскравою сторінкою тієї війни (і героїчною для сербів) був бій на югославській гірській прикордонній заставі «Кошаре», де прикордонники вели дуже напружений бік із значно чисельнішими албанськими силами, які наступали з території Албанії.
Дуже цікавим є цілком логічне питання про джерела фінансування такої потужної незаконної збройної структури.
За даними впливової американської приватної організації в сфері міжнародних відносин Council on Foreign Relations, АВК фінансувалася безпосередньо від торгівлі наркотиками.
Окрім того, велику матеріальну допомогу цьому угрупованню Косовських албанців надавала числення албанська діаспора із Європи (особливо – зі Швейцарії) та США. Зрештою, серед представників цієї діаспори багатих і впливових мафіозі якраз були чимало. Не варто забувати й високий рівень традиційних патріархальних родових зв’язків серед албанців – без огляду на місце проживання.
Головна суть критики з боку сербської сторони у бік АВК полягає в тому, що албанські партизани (терористи й злочинці з точки зору Белграда) чинили численні терористичні акти на території Косова та Метохії, а також займалися масовим знищенням, вигнанням та етнічними чистками сербського населення в цьому краї.
Більше того, АВК неодноразово обвинувачувалась у торгівлі людськими органами.
Навіть сама Карла дель Понте (колишня прокурор Гаазького трибуналу) в своїй книзі «Полювання. Я та військові злочинці» детально розповідала про викрадення албанськими бойовиками в 1999 році 300 сербів, циган та нелояльних до АВК албанців, із тіл яких вирізали внутрішні органи та потім перепродавали для медичних потреб у Європу, Туреччину та Ізраїль.
На півночі Албанії (в околицях Бурреля) було навіть виявлено, за словами прокурора, будинок, де якраз проводилися ці моторошні операції. Утім, Гаазький трибунал попри всю активність Карли дель Понте розслідування цієї справи так і не розпочав.
За словами прокурора дель Понте, чиновники ООН у справах тимчасової адміністрації в Косово (створеної після введення миротворчого контингенту КФОР у 1999 році) прямо завадили підняттю питання про розслідування та покарання злочинів, учинених членами АВК.
Загалом же за останні 20 років подібних свідчень прозвучало ще чимало.
При чому в цих брудних справах так чи інакше фігурували члені нинішньої політичної еліти Косова (той же Хашим Тачі, Рамуш Харадичнай, Кадрі Веселі).
У той же час, із сербського боку, кримінальну відповідальність за різні військові злочини понесла непропорційно велика кількість силовиків (така тенденція характерна не лише для війни в Косово, а й для інших конфліктів на території колишньої Югославії).
Зрештою, АВК припинила існування після інтервенції військ НАТО та бомбардувань Сербії й Чорногорії (Союзної Республіки Югославії). Згідно з Кумановським технічним договором, підписаним 9 червня 1999 року між югославською стороною та НАТО, Белград вивів із Косова всі свої військові та міліцейські сили.
Територію краю зайняли миротворці КФОР (до 2004 року там були навіть росіяни, але історія про їх місце в тих подіях, в тому числі про марш-кидок на Приштину – то вже окрема тема).
Гаряча фаза конфлікту закінчилася
Роззброїтися довелося за вимогою західних союзників і «Армії визволення Косова»: 21 червня 1999 року між командувачем військ НАТО в Косово Майклом Джексоном та вже не раз згаданим командантом АВК Хашимом Тачі було підписано «Заяву про демілітаризацію та трансформацію Армії визволення Косова», відповідно до якої АВК було реорганізовано в Корпус охорони Косова.
Ця нова вже легалізована структура перейшла під контроль спеціального представника ООН у Косово і на неї було покладено різноманітні функції уже не військового характеру (порятунок, відбудова, розмінування і так далі).
Такий хід подій, до речі, частину бійців АВК не влаштував, а тому в найближчі кілька років вони пішли партизанити в сусідні райони – на південь Сербії та на північний захід Македонії, де теж проживали компактно албанські громади.
Так з’явилися Армія звільнення Буяновця, Медвежі та Прешева (Сербія) та Армія національного визволення (Македонія).
Проте, у 2001-2002 роках, спроби підняти збройну боротьбу цими угрупованнями були придушені та врегульовані.
На відміну від Косова, тут НАТО вже не збиралося виступати в якості де-факто союзника албанських повстанців.
У самому ж Косові останній великий вибух насильства відбувся в березні 2004 року, коли мав місце масштабний погром сербського населення та хвиля руйнування сербських історико-церковних пам’яток (закінчилося це черговою масштабною втечею косовських сербів на підконтрольну Белграду територію Сербії та Чорногорії).
Уся ж верхівка колишньої АВК, як уже згадувалося, пішла в політику. І в січні 2008 року цей колишній сербський автономний край в односторонньому порядку проголосив незалежність, яку швидко визнала більшість держав Заходу.
Питання про нормалізацію та остаточне врегулювання відносин між Белградом та Приштиною до сих пір стоїть відкритим.
Сторони мають діаметрально різні позиції.
Одним словом, історія АВК говорить про те, як партизанське незаконне угруповання, тісно пов’язане з мафією, яке було на початку 1999 року вже майже переможене югославськими силовиками, змогло здобути симпатії цілої низки великих держав світу (в якості жертви насильства з боку Белграда) і шляхом інтервенції НАТО (Захід боявся, вочевидь, повторити помилки часів боснійської війни – нерішучість та затягування) вигнати югославську адміністрацію з Косова.
Потім, за підтримки західних союзників, албанці-косовари, без огляду на всі криваві та брудні сторінки своєї визвольної боротьби, змогли отримати суверенітет.
Хоч і не всіма визнаний
Можливо, щоправда, ми ще станемо в ближчому майбутньому свідками того, як реальні військові злочинці з рядів АВК (передусім ті, що зараз входять до політичної еліти) понесуть покарання за свої старі вчинки, як його понесли численні представники іншої, сербської, сторони.
Мабуть, справедливе трактування злочинів з усіх боків у тій війні хоч якось посприяє зростанню довіри та примиренню між сербським та албанським народами.
Анатолій Демещук – історик, експерт Аналітичного Центру Балканських Досліджень
